Я - фольклорный элемент. У меня есть документ. Я вообще могу отсюда улететь в любой момент! (с) Леонид Филатов.
Здесь живет дивная эльфа с мотором. Дикая, но симпатишная. С мотором, потому что меня постоянно носит туда-сюда и тянет на подвиги в самых разных областях жизни. Желающие могут к подвигам присоединиться. О дате их совершения и месте прибытия дракона вы будете уведомлены дополнительно.
Если я вас вдруг зафрендила, то это значит, что мне понравилось вас читать, либо что-то в вашем дневнике затронуло мою душу. Если хотите - можем подружиться. Дружиться я люблю.
Если вы меня зафрендили, напишите мне пару строк, это я люблю тоже.
Мое основное ЖЖилище - riweth.livejournal.com
Я писатель, поэт, ролевик, люблю путешествовать, вышиваю гладью, знаю, с какой стороны берутся за клинок, с удовольствием общаюсь с самыми разными людьми. Воспитываю трехцветную кошку. Живу в Харькове.
В этом дневнике можно почитать мои стихи и рассказы. А желающим открою фентези-роман о средневековой Англии с робингадами и фейри, который находится в процессе работы.
где еще меня можно почитать

Мой писательский послужной список.
публикации
книги

В общем, я люблю рассказывать. Садитесь поудобнее. И слушайте. А может, у вас тоже есть что рассказать мне?
URL
17:19 

Гостя

Это - не шило. Это внутренний стержень.

У ніч скарбів, коли земля і небо

Відкриті, наче скриня прабабусі,

я чую тихі співи, і боюся,

що їм щось треба, щось від мене треба.


Тече вода в гіркі свої осоти,

Несе вінки, несе чужі надії.

І шкода, що я бачити умію,

Хоча дивлюсь на воду тільки потай.

Якби ви знали, теплі й безпечальні,

Розпалені багаттями і млостю,

Яка на всіх уже чекає гостя,

Ночами, та і навіть – не ночами.

І солодко, і страшно в край крила

Вона мене на мить оповила.




17:57 

Сонце розпеченим краєм торкає ніч

Это - не шило. Это внутренний стержень.

Сонце розпеченим краєм торкає ніч

І викресає зорі з його боків..

Всі, кому доля нині прошепче «ні»,

Всі, хто загубить сон у країні снів,

Душі легкі…


Над очеретом лине туман, туман.

Чи у цієї ночі скарбів нема?

Чи попливе, чи надто важка печаль,

Хоч ти її трояндами уквітчай?

Майже уже достиг золотий вогонь,

Літо вночі зірве соковитий плід.

Прийде твоє кохання – впусти його,

Піде від тебе хтось – відпусти його

Йти по землі.

Чи мою долю-долю не хвилі тчуть,

Чи мою тиху пісню цей світ почув?

Річка тече і квіти гойда… Гайда!

Всі я знайду скарби – і усі віддам…


Фото David Mark




15:11 

Песни мельничного колеса на Амазоне

Это - не шило. Это внутренний стержень.

У меня потрясающая новость! Это довольно сложно сделать, но стараниями Миранды из США книга “Песни мельничного колеса” теперь доступна на Amazon.


Эта книга издана довольно давно, но продолжает путешествовать, появляясь тут и там, а мне это очень радостно, потому что теперь есть еще одна возможность скачать “Песни”, где бы вы ни находились.


Заходите на огонек. Вода в мельничном пруду все еще поет…




@темы: новости

19:50 

Всі скарби

Это - не шило. Это внутренний стержень.

Всі скарби достойні того, щоб одного разу знайтись,

Всі травневі багаття достойні того, щоб жарко палати.

Хто про це пам’ятає – могутній. Наприклад, як ти,


Якщо ти не боїшся іти, не чекаєш відплати.

Доплелися закляття, і попіл потроху остиг.

Всі скарби достойні того, щоб одного разу знайтись.

Настає до світання пора, коли сон, мов каміння, важкий.

Не хили голови чи схились на траву, чи як хочеш…

А туман крижаний, а примари шепочуть: «Покинь

Всі надії, всі сни, все своє доцвітання пророче».

Над туманом – туман, а у ньому побляклі зірки.

Настає до світання пора, коли сон, мов каміння, важкий.

Потім – заспане сонце торкнеться дерев і трави.

Оживи.


Фото Unsplash




14:45 

Май

Это - не шило. Это внутренний стержень.

До небес, будто эхо сильное, долетай,

под землей просочись ручьем,

под землей – ничье.


На земле запевает лес, на земле – Бельтайн,

мы сегодня вина не пьем, просто так поем.

Разливается по земле беспечальность рек.

над землей облака плывут,

упади в траву.

Пусть боярышник расцветет, прорастет порей,

пусть настанет зеленый май на всю голову.

Что растаяло на по весне – не вернешь назад.

Это май,

и в него ныряй.

Закрывай глаза…




12:35 

Это - не шило. Это внутренний стержень.
 Наблюдай, как плывет закат, на краю сиди, 
за которым клубятся желтые облака. 
Мы оставили все, форматируем жесткий диск, 
и, конечно, немного нас поскребет тоска. 
Так, наверно, в текущей вселенной заведено: 
потерзаться немного, немного себя погрызть. 
А потом пусть приснится безветреный Тир На Ног, 
где мы яростны, вечно молоды и бодры. 
После — новый наступит день, и потом еще. 
Ты же помнишь? Мы так хотим, обнуляем счет.

http://www.juliabatkilina.net/language/ru/страна-юных/



@темы: стихи

20:01 

Где меня искать, повтор

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Короче, я вижу, что это все без толку. Авторепост с сайта не работает по каким-то известным только ЖЖ причинам, сам ЖЖ..ну вы знаете.
Если кто остался из моих друзей и знакомых тут, кому интересно, где я, напоминаю:
Я на дриме
Мой веб-сайт: http://www.juliabatkilina.net
На случай, если эта дохлая лошадь все, у меня есть все дорогие сердцу архивы на дриме. Здесь реанимировать, наверное, уже не буду пытаться. Приходите, есличе.


14:00 

***

Это - не шило. Это внутренний стержень.

Навчання своє завжди починав здаля.

Велів, щоб тривогу кожну чи забаганку

Топили у жовтих хвилях старого Гангу,

Мов царське, але небажане немовля.

Велів, щоб зрікались обрисів і облич,

Молились на порожнечу, на біле світло.

О, як там співало, ах, як умирало й квітло,

Мішало парфумів пахощі і смоли.

І часом вривались у тихі, суворі сни

Веселі і злі боги, золоті слони.


Фото Pete Linforth




13:54 

Просто так

Это - не шило. Это внутренний стержень.

Ведись-не ведись на мотлох її принад,

проси-не проси зізнань, а чи то казок,

та все, що насправді важить – лише війна

весни із останнім снігом за цей газон.


Велике вікно, перехожі і голуби,

биття твого серця, садна і пухирі,

і навіть що ти не дуже її любив –

не важить і важить у цій дурнуватій грі.

Чи душі судомить так чи лише тіла,

чи час надійшов такий, чи іще не час,

куди там вона прийшла, а чи не прийшла,

чи ти не почав палити чи вже почав..

Це тільки війна зі снігом, лише трава,

це те, що завжди трапляється з усіма,

це кожен хоч раз на світі та відчував,

це кожен хоч раз на світі – та поламав.

Весна забирає місто і всі міста.

І кожен від сонця щулиться – просто так.


Фото Unsplash




16:28 

Жіночність

Это - не шило. Это внутренний стержень.

Щостоліття їх світ розлітався шматками скла.

Хоч спочатку блискучі скалки здавались бризками.

Ті, що хотіли бути поетесами чи танцюристками,

Мовчки ставали до сірих досвітніх лав.


Всі їх лав-сторі, усі їх гіркі освідчення,

Усі їхні сукні білі, пахкі, мереживні,

Всі їх листи, не отримані й не збережені,

Все їх вело до ув’язнення і увічнення.

Що їм із того безсмертя, мій любий боже?

Що їм із тих присвят, нагород і почестей,

Якщо їх забрали дочасно війна і пошесті,

А їхні слова рознесені перехожими?

Не покаране зло затиха до нового вибрику.

Щостоліття сліди війни розмиває зливами.

Онучкам лишається бути впертими і сміливими

І старовинні фото – в кращому випадку.


Фото Catkin




13:31 

Ми росли без мереж

Это - не шило. Это внутренний стержень.

Ми росли без мереж. Притулялись до скла носами,

Поки сніг за вікном не зливався у білу сутінь.

Тільки літній світанок, налитий у вікна, жеврів.

Так викохували героїв і людожерів.


Ті і інші хворіли, у школі були відсутні,

Час від часу це навіть діти були ті самі.

Весняний ошалілий вітер тріпав каштани,

Весняні ошалілі пари шукали миті,

І ніхто нам іще траєкторії не накреслив.

Та у світі, якщо не бокс, панував армрестлінг,

І ті самі були уславлені і убиті.

Я смішила богів, плануючи, ким я стану.

І тепер, мій коханий світе, солодкий світе,

Ті шибки, до яких тулилися ми, розбито,

Ті дороги, якими снили ми, розвезло.

Ми герої, і людожери, і біле тло…


Фото MysticArtDesign




00:43 

#плетиво_життя

Это - не шило. Это внутренний стержень.

До вашої уваги – ще одне цікаве плетиво, написане в співавторстві з Юрою Сидоряком, поетом і майстром ножа в будь-якому сенсі, який ви тільки можете уявити.


Юлія Баткіліна:

Під кригою сліди колишніх вогнищ,

Сліди племен, що згадки не лишили.


Під снігом місто. І кому подзвониш

У двері чи у душу – нефальшиво…

Іди один, не стукай до сусідів.

Нехай іще посплять, не їхня черга.

Усі, із ким до ранку пересидів,

Лишаються забуті і вичерпні.

Так стане. Відблиск давньго вогню

Уже від вітру не обороню…


Юра Сидоряк:

Іди один. Роз’ятрена безодня

Від погляду твого відводить очі;

Хай сутінки, алертні і голодні,

Зсивілі щоки холодом лоскочуть.

Хай ті, що залишились, – відпочинуть,

Наснять собі прості важливі речі.

Цей ритм буття – прощань твоїх лічильник,

Тому тобі не личить бути гречним.

Так є – і це усе, що в тебе є.

Бо інше апріорі нічиє.


Юлія Баткіліна:

А це завжди лишається з тобою,

Ніщо і всесвіт, оберіг і згуба.

Тонка межа між спокоєм і болем,

Питання, що завжди стояло руба.

Чи ти – це ти, а чи стара монета,

Розмінна і розтерта між каміння.

Усе забувши, це згадай одне ти.

На кризі тане крапелька кармінна.

Життя і смерть беруться за мечі.

Це теж незмінно. Споконвічний чин.


Юра Сидоряк:

Чи ти. Чи може інший відповість

На всі питання що тобі печуть.

Нам небеса не відкривають віз

І кров небес стікає по мечу.

Такі прості засади у зими –

Візьми своє, чужого не займай:

Це світло, що розвіється за мить,

Цей шлях, що твої ноги обійма.

І на своїй, на нічиїй землі

Залиш сліди, нехай вкриває лід.


Юлія Баткіліна:

Кристалізує плутані слова,

Кристалізує воду і вино.

Зимова крига вступить у права

І стане все одно, усе одно…

Але за снігом крадеться весна

Навшпиньки, мов розхристане дівча,

Щоб знову називати імена,

Щоб світ ізнову пісню розпочав.

Двобій між небом сонця і пітьми –

І кров небес, і краплі крові – ми…


Фото Наді Каламеєць.




18:27 

#плетиво_пошуку_сонця

Это - не шило. Это внутренний стержень.

Юлія Баткіліна:


Зима іде котячою ходою,

Блакитноока, сильна, біла, хижа.

І ти неначе сам, ніхто не вижив,

Нема для кого поспішати з дому.

Здається, світ великий і ворожий,

І ти один, і вітер за шибками.

І всіх поперетворено на камінь.

Іде зима, співає і ворожить.

Дзвенить світами крига, крига, крига…

І так допоки трохи не оклигав…


 


Марія Микицей:


І так допоки трохи не оклигав

Як не оглухнеш від замерзлих звуків

Що навіть товсті шиби не рятують

Що невідомо чи колись ще стануть

Стіною водоспаду поміж скель

І брамою з мечів непереможних

Яку відчинить тільки слово

принесене на крилах птаха

Останнього з-поміж птахів

Перед світанком


Юлія Баткіліна:


Перед світанком

світ стає, мов плівка,

прозора і тонка, легка, зникома…

Отут, де крапка, мала б бути кома,

За кригою – води тоненька цівка.

Розсипана отрута порошком, а

перед світанком сіре все і сніжне,

ніхто різниці вже не помічає –

то чашка смерті чи горнятко чаю?

Ми місто залишаємо на тижні

або на миті довгі і печальні?

Перед світанком мариться весною,

і передсмак її тонкий, солоний,

а ми вже підставляємо долоні,

і ясно все з тобою і зі мною.


Марія Микицей:


і ясно все з тобою і зі мною

чи лиш здається нам?

а звідки знати хто нам скаже

що все найгірше вже давно позаду

і темні стіни тільки тіні

залишать в наших спогадах

що сніг за нами замете сліди і

неможливість повернення?

І наші голоси – такі тремкі такі щасливі

Нарешті зацвітуть? І крига скресне

І ріки вийдуть з берегів і сонце знову стане

Жовтим і теплим


Юлія Баткіліна:


Жовтим і теплим стану я,

Жовтим і теплим,

Я – каченя, народжене в час припливу,

Я – чаєня в гнізді у пісках солоних.

Скоро відтане землі життєдайне лоно,

Біла гора відпустить зелену гриву,

Жовтим і теплим стану я, жовтим і теплим.

Скаженим темпом

довгим відлунням в пагорбах стане танець,

теплими квітами стане мій перший виліт.

Світ обертає наше живе горіння,

Світ обертає всяке живе створіння,

море живе прокидається, чайки квилять.

Довгим відлунням в пагорбах стане танець.

І сніг розтане.


Марія Микицей:


Навіть якщо

Це тільки сон на горі холодній

Всіма вітрами скаженими наскрізь прошитий

Як ниткою білою

що сріблом у витті вовчому міниться

памороззю химерною на руків*ї меча між скель застиглого

лабіринтом без входу і виходу і вічної молодості

відлунням яке ніколи тобі у очі не зазирає

губами пошерхлими прошепочи

пальцями замерзлими намалюй

у холодному повітрі моє ім* я.

і ти побачиш

що трапиться


Юлія Баткіліна:


Ти побачиш, що трапиться.

Вперше, і вдруге, втретє –

так вимовляють свідчення і закляття.

Так дітлахи ховаються в очереті,

кожен – володар снів, від страху закляклий.

Так відчиняють іржаву браму назустріч пану,

так із скрипучих піхов клинок виходить…

Леле мій, брате мій, друже, не все пропало,

досі весна і сонце встають на сході.

Досі тримають слово, хто звик тримати,

хижі клинки сталеві і автомати.


Марія Микицей:


І навіть ночі найдовшої буде замало


Щоб оспівати їх мужність і їх звитягу

Біля вогнів жертовних до самого неба

До зірок прекрасних на їхню честь названих

І голоси жіночі пахучі як коси в любистку викупані

Легенди про них складатимуть

Перучи сорочки вишивані у стрімких потоках холодних


Юлія Баткіліна:


Перучи сорочки вишивані, співали камінню, мосту і лататтю,

В сорочках вишиваних виходили на береги до багаття.

А на вишивці – сонця квіткові, казкові птахи.

Хто торкнеться лихий?

Вирушаючи в путь, напинали знамена і білі вітрила,

Бо печаль гостювала у нас, але нас не скорила.

Всі колись залишаємо світ, наче сонце вночі,

як іде на спочин.

Наші стиглі життя у саду, золотаві, бокаті.

Наші стиглі життя у саду, садівник у дорозі.

Виглядайте коханих зі шляху, стрічайте на розі,

виглядайте усіх, хто пішов у піснях і тривозі,

і вітайте у хаті.




23:59 

Ацтеки

Это - не шило. Это внутренний стержень.

Що робити зі снігом, із тугою злою, зимовою?

На світанку холодному, де крижане – обпікає…

Уві сні говорю я до неба ацтекською мовою,

А воно моє серце бере крижаними руками.

Ці гортанні пісні посічуть мою душу знекровлену,

Щоб пили її боги з чужинськими злими найменнями,

Чорнокосі, самотні, із білими-білими скронями,

У подертому одязі, із золотими знаменами.

Я тоді прокидаюсь навзнак – наче знята з жертовника.

Тих, кого той кошмар пожалів – залишив непритомними.

І в порожніх судинах – слова.

Я жива, не жива…

Хто почув мене? Хто мене…




16:25 

Вони

Это - не шило. Это внутренний стержень.

Йшла непевно, тремтіла, мов ранок,

Хворий підліток, пташка-підранок…

Увійшов він за нею – такою –

Із вітальні до передпокою.

Виклав пляшку і витягнув корок

І дивився на неї, як ворог,

На подушку диванну строкату

І як тіні затоплюють хату.

Люди йшли під балконом, і кожний

Був утомлений, злий і тривожний.

«З тим флейтистом лишили ми Гаммельн –

І зустрілися знов – ворогами.

Мій коханий, лихий, осоружний,

Мій заклятий і проклятий друже».

І пили, і лишались тверезі.

Під балконом тремтіли берези.

А весна забарилась на сході,

А чужі піднімались по сходах.

Вічні діти померлого краю,

Що вас вічно зсередини крає?

Ви лишаєте дім, наче табір,

Тільки дим до небес відлітає.





15:12 

Безсоння

Это - не шило. Это внутренний стержень.

Полаялись сусіди. Ліхтарі

Згасають під вікном його обійстя.

Тоді він прошепоче їй: «Не бійся!»,

Щоб не здаватись хижій цій порі.


Всі мови бідні, мляві і старі.

Тому він каже, як уже уміє,

І що іще нікому не казав.

В нічній пустелі крижана гюрза,

Так спогади чатують, наче змії,

І кожен повертається назад,

І кожен з рук змією вислиза.

Вона не прокидається, і це

Стає йому за прихисток і спокій.

У річці сну, холодній і глибокій

Вмиває він розпечене лице.

Їх час не оминає, мов ріка.

Він їх спіткав, він нас усіх спіткав.


Фото Jan W.





21:48 

Наречена

Это - не шило. Это внутренний стержень.

Вона відчиняє двері, бо вже пора.

У темряві стіл, і на ньому – дванадцять страв,

І в дім її вітер входить, неначе гість,

Несе свої співи, звістки, дороги, злість.


Він перший у неї, він серце у неї вкрав.

А другий її – туман у сирім яру,

І пальці холодні за лікоть її беруть.

«Сідай, наречена мила, готуй чарки».

Міцні його руки, погляд його важкий,

І сокіл примарний з ним, і в затоці – струг.

А третій на цю вечерю уже не встиг.

З якихось причин поважних, але простих.

Морочив туман, а вітер його штовхав.

Не встигне сьогодні випити з келиха,

Вже інший би зовсім здався, та він – не з тих.

Співає вона, ворожить вона, пряде,

І сонце смішне народжується, руде…


Фото Надія Каламєєць





17:38 

Анархист Матюкайленко и Новый год

Это - не шило. Это внутренний стержень.

– Дорогие друзья, – сказал гетьман Очевидько, – в наступающем году реки так же точно будут течь к морям, как и в прошлом. Земля будет вращаться вокруг солнца, но некоторые продолжат это отрицать. Это значит, что все будет, как мы привыкли, и вообще опасаться нечего. Ура! С Новым годом! Вы празднуйте, а я поехал, мне еще надо три села поздравлять и один полустанок за Гыкавкой.

Он тяжело слез с некрашеной табуретки, погрузил в тачанку поломанную раму от телевизора и другое барахло, взгромоздился сам и помахал слушателям. Отец Павел задумчиво заиграл на губной гармошке что-то среднее между «Джингл беллс» и «Ти ж мене підманула».


На сосне задумчиво позвякивали стеклянные шары – красный с надписью «воля или смерть» и желтый, на котором был нарисован кривоватый топор. Еще на пушистых ветках шуршали бумажные цепи из газеты главгада Бориса «Правда гадом буду», болтались конфеты, некоторые – надкушенные, и печально висела кукла-вуду душегуба Харитона, щедро утыканная швейными булавками.

За лесом и рекой Переплюйкой тяжело ухнуло, и тачанка гетьмана Очевидько рванула с места, аж едва не взлетела.

– Новый год, положим, только завтра, – сказал рептилоид, наливая всем по первой. – Но не хотелось уподобляться. Я же не гетьман.

– Твоя мама тебе говорила, что ты зануда? – спросил анархист, в ответ на что рептилоид поправил очки на чешуйчатом носу и тихо прошипел «сссс».

Отец Павел перекрестил его и посмотрел долгим изучающим взглядом. Рептилоид снова не задымился, и отец Павел накатил еще.

Где-то в холмах главгад Борис орал в сложенные рупором ладони: «Сдавайся, анархист, сдавайся!». И эхо многократно отражало «ся-ся-ся!».

Где-то рядом орали спутники главгадовы страшным акцентом и бухими голосами: «Я твой дом труба шатал!». «Тал-тал-тал!» – отвечало эхо. Ненадолго послышалась беспорядочная пальба из всего, дикий грохот – и настала звенящая тишь, только в подступающем зимнем тумане звенела, где-то далеко катясь, отвалившаяся железяка. Возможно, стратегически важная.

– Вот люди уже встретили, – сказал анархист. – А мы не спешим. Спешить вредно. За это и выпьем.





@темы: анархист Матюкайленко

15:03 

Тому, хто не спав

Это - не шило. Это внутренний стержень.

Засинай у той день, коли немає дня.

Засинай, бо завтра хтозна, а день важкий.

Засинай, бо світ жорстокий не все відняв,

Засинай, бо світ добріший до всіх таких.


Світ у сніг пірна.

Засинай –

Най.

Ти нічого не забудеш – ніхто і не…

Ти нічого не пробачиш – і завтра теж.

Засинай, бо це не скоро іще мине,

Та у снах каміння трошечки золоте.

Ніч не має дна.

засинай –

Най.

Залишай мені, що важить, як гори всі,

Ненадовго, до світанку, і поки так.

Залишай мене на чатах, бо місяць сів,

Закотився, у кишеню, немов п’ятак.

Наче тут – стіна.

Засинай –

Най.





00:32 

Презентация в Харькове: Росомахи

Это - не шило. Это внутренний стержень.

Наконец могу с радостью объявить о презентации книги “Клан Росомахи” в Харькове.


Это будет веселое мероприятие с участием всего литературного объединения Networchi и множеством забавных сюрпризов. И, конечно, я буду читать.


Итак:

Время – 17 декабря, 19:00

Место – Паб Pintagon, ул. Данилевского, 26.


Если вы не в Харькове, книгу можно заказать вот здесь.





@темы: новости

Слегка неприбранный замок

главная