22:46 

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Не в духе Коля – мечта убита, здоровье гнило.
Желает Коля родиться черным в долине Нила,
чтоб мир невинен, и буйвол волен, и торс эбенов,
чтоб смысл жизни – без консервантов и парабенов.
Чтоб песни пелись в песках пустыни, в кустах алоэ,
чтоб лук и стрелы, и грязь на пятках в четыре слоя.
Купил он маски из силикона в зулусском стиле.
А лифт поломан, в подъезде лампы опять свинтили.
Пыхти до дому пролетов двадцать, дитя саванны.
Скрипят в квартирах кушетки, двери, шкафы, диваны.
Скрипят натужно чужие души, чужие ложа.
В пути у Коли шалит желудок и сердце тоже.
Такие маски! Такой раскраски! Глаза пустые.
И Коля ляжет, и сон покажет ему пустыню.
В ночи стихают ночные скрипы, ночные вскрики.
Выходит месяц, слепяще-яркий, белесоликий.
Течет саванна в уснувший город, пески и кряжи.
Шаман Петрович идет с работы чернее сажи…
Фото Wikimedia Commons


@темы: стихи

21:46 

Ще один чоловічий портрет

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Могли б розпочати з кави чи з того, що кави зроду не пив.
Могли б розпочати з нічної траси, цигарки чи гіркоти.
Та - попіл Клааса,
попіл Клааса
в серці його остиг,
він – мертва пустеля, він – дощ кислотний, покинутий дім сліпий.
Виходячи вчасно в похмурий ранок, ховає в кишеню ключ.
Несе у кейсі підгнилу грушу і йогурт, і книгу скарг
на світ із «мушу»,
з розбитих мушель.
Єдиний безцінний скарб -
то попіл Клааса, холодний попіл, ні голоду, ні «люблю».
Ти міг би сказати: ці дні порожні – його особистий гріх,
але уяви, що не все ти знаєш, лише припусти на мить,
що попіл Клааса,
холодний попіл
у груди його гримить.
Забуте ймення, чуже похмілля, епохи з подертих книг.
І він іде, не чекає щастя, шукає найменший сенс,
чому гризуть його сни прадавні в світах цифрових мереж,
а що Клааса нема насправді – це він розуміє теж.
І що були там чума, холера, і голод, і мор – і все.
Та щось лишилось таке прозоре, що є і не має меж.


@темы: стихи

21:46 

Ще один чоловічий портрет

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Могли б розпочати з кави чи з того, що кави зроду не пив.
Могли б розпочати з нічної траси, цигарки чи гіркоти.
Та - попіл Клааса,
попіл Клааса
в серці його остиг,
він – мертва пустеля, він – дощ кислотний, покинутий дім сліпий.
Виходячи вчасно в похмурий ранок, ховає в кишеню ключ.
Несе у кейсі підгнилу грушу і йогурт, і книгу скарг
на світ із «мушу»,
з розбитих мушель.
Єдиний безцінний скарб -
то попіл Клааса, холодний попіл, ні голоду, ні «люблю».
Ти міг би сказати: ці дні порожні – його особистий гріх,
але уяви, що не все ти знаєш, лише припусти на мить,
що попіл Клааса,
холодний попіл
у груди його гримить.
Забуте ймення, чуже похмілля, епохи з подертих книг.
І він іде, не чекає щастя, шукає найменший сенс,
чому гризуть його сни прадавні в світах цифрових мереж,
а що Клааса нема насправді – це він розуміє теж.
І що були там чума, холера, і голод, і мор – і все.
Та щось лишилось таке прозоре, що є і не має меж.

@темы: стихи

13:30 

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Когда в палату кладут пожилого рома, который чем-то поранил ногу, к нему немедленно прибегает и прилагается табор, хорошо, что без коней и не весь. И крепкая могучая бабка в гигантских серьгах и халате.
- Был барон, а стал баран, эх, - бухтит она, топоча вокруг своего деда.

@темы: жисть

13:30 

Это - не шило. Это внутренний стержень.
 Когда в палату кладут пожилого рома, который чем-то поранил ногу, к нему немедленно прибегает и прилагается табор, хорошо, что без коней и не весь. И крепкая могучая бабка в гигантских серьгах и халате.
- Был барон, а стал баран, эх, - бухтит она, топоча вокруг своего деда.


@темы: жисть

10:55 

Чоловічий портрерт і тихий блюз за кадром

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Він живе собі як усі, тривожиться не про те.
А потім стається війна, кордон, Іловайський котел,
А потім час кінчається – хвилини спливуть до дна.
І він з цим живе, хоч це не його вина.
І він з цим живе – із лісом холодних стел.
Ні, спогади з часом бліднуть, адреси і голоси.
У нього є що любити, у нього, наприклад, син,
І хтось не заходить більше, і хтось не пише листів,
та він не лишиться насправді на самоті.
Є в людини справи і люди, і більшого не проси.
Тільки, як би воно і де б воно не було,
в нього є для мовчання в році ОТЕ число.
Не треба його жаліти.
Не треба чіпати рук.
У нього є все потрібне – у нього, наприклад, друг,
він, може, собі малює, а може – любить кіно,
може, завів собаку, може, чудних птахів,
може, любить світанок над морем міських дахів.
Залиш йому ТЕ число, він повернеться знов.

@темы: стихи

10:54 

Чоловічий портрет і тихий блюз за кадром

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Він живе собі як усі, тривожиться не про те.
А потім стається війна, кордон, Іловайський котел,
А потім час кінчається – хвилини спливуть до дна.
І він з цим живе, хоч це не його вина.
І він з цим живе – із лісом холодних стел.
Ні, спогади з часом бліднуть, адреси і голоси.
У нього є що любити, у нього, наприклад, син,
І хтось не заходить більше, і хтось не пише листів,
та він не лишиться насправді на самоті.
Є в людини справи і люди, і більшого не проси.
Тільки, як би воно і де б воно не було,
в нього є для мовчання в році ОТЕ число.
Не треба його жаліти.
Не треба чіпати рук.
У нього є все потрібне – у нього, наприклад, друг,
він, може, собі малює, а може – любить кіно,
може, завів собаку, може, чудних птахів,
може, любить світанок над морем міських дахів.
Залиш йому ТЕ число, він повернеться знов.


@темы: стихи

13:52 

Та, що не припиняла танцю

Это - не шило. Это внутренний стержень.
**
Перед нею – не шлях, не стежка, а наче вир.
Там і смерть, і чума, і темна гірка трава,
там до обрію сірий стелеться льодовик.
А вона - тільки крок вперед, тільки: «Дайте два!
Дайте два,
Я жива, клянусь, я іще жива,
поки стане життя і сили – іду на ви».
Перегукуйся з нею, хто тут напівживий,
пригадай, як тече вода, дзеленчить трамвай..
Оживай.
Відгукалися їй і мертві у тих степах,
Чарівне та єдине мовлять – і замовчать.
Мала бути вона божевільна або сліпа,
чи хоча б на дахи залазити по ночах.
Та – не час,
і вона іще, як гидке кача,
і ніхто ще її історію не копав.
В цьому танці доволі стане смертельних па,
та іще з трибун врізнобій глядачі кричать.
Хто почав?
А вона їм: «Течи, ріка, колесо, крутись,
кидай пісеньку від хвороби до самоти,
кидай трап від човна до білого корабля,
стане страшно – із кимось праведним розмовляй.
Може слово безладне – тлін, і мовчання – тля,
та слова до ладу – то золото і бурштин».
По світах то гірчить полин, то цвіте ромен.
Що не ступить – то каже кожному те саме.
Амен.

@темы: стихи

13:51 

Та, що не приппиняла танцю

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Перед нею – не шлях, не стежка, а наче вир.
Там і смерть, і чума, і темна гірка трава,
там до обрію сірий стелеться льодовик.
А вона - тільки крок вперед, тільки: «Дайте два!
Дайте два,
Я жива, клянусь, я іще жива,
поки стане життя і сили – іду на ви».
Перегукуйся з нею, хто тут напівживий,
пригадай, як тече вода, дзеленчить трамвай..
Оживай.
Відгукалися їй і мертві у тих степах,
Чарівне та єдине мовлять – і замовчать.
Мала бути вона божевільна або сліпа,
чи хоча б на дахи залазити по ночах.
Та – не час,
і вона іще, як гидке кача,
і ніхто ще її історію не копав.
В цьому танці доволі стане смертельних па,
та іще з трибун врізнобій глядачі кричать.
Хто почав?
А вона їм: «Течи, ріка, колесо, крутись,
кидай пісеньку від хвороби до самоти,
кидай трап від човна до білого корабля,
стане страшно – із кимось праведним розмовляй.
Може слово безладне – тлін, і мовчання – тля,
та слова до ладу – то золото і бурштин».
По світах то гірчить полин, то цвіте ромен.
Що не ступить – то каже кожному те саме.
Амен.


@темы: стихи

14:46 

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Мы обычно стараемся про смерть и боль не молчать.
Уж лучше поговорить.
Здесь обычны песчаный ветер и саранча,
и год, который за три,
и призраки у двери,
и лай гиен по ночам.
У нас и песни – печаль,
капризный раненый ритм…

Мы обычно стараемся напиться первой росой:
колодцы наперечет.
На тропах змеи кишат, но кто выходит босой,
тот им заклятье прочел,
его и сталь не сечет.
Такой особенный сорт.
У нас и сказки – песок,
Идти по ним горячо.

Мы – красно-желтый узор, нас бог воинственный свил,
как только богу суметь.
Мы обычно суженым не говорим о любви:
она хитрее, чем смерть.

@темы: стихи

14:45 

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Мы обычно стараемся про смерть и боль не молчать.
Уж лучше поговорить.
Здесь обычны песчаный ветер и саранча,
и год, который за три,
и призраки у двери,
и лай гиен по ночам.
У нас и песни – печаль,
капризный раненый ритм…

Мы обычно стараемся напиться первой росой:
колодцы наперечет.
На тропах змеи кишат, но кто выходит босой,
тот им заклятье прочел,
его и сталь не сечет.
Такой особенный сорт.
У нас и сказки – песок,
Идти по ним горячо.

Мы – красно-желтый узор, нас бог воинственный свил,
как только богу суметь.
Мы обычно суженым не говорим о любви:
она хитрее, чем смерть.


@темы: cтихи

11:33 

Жила-была фейсбучная женщина

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Жила-была фейсбучная женщина. Она регулярно писала посты, выкладывала фотографии – обеда, завтрака, своего кота, соседского кота, уха спящего мужа, клумбы около подъезда, главной площади и тихого парка, а еще себя на их фоне, в новых туфлях, в старом платье, с прической и без. Особой художественностью фото не отличались, но френды фейсбучной женщины одобряли их. Заходила наша дама в фейсбук каждый день, а выходить иногда забывала.
Бывало, что фейсбучная женщина очень радовалась, потому что где-то в фейсбуке разместили фотографии исландских гейзеров или пристроили симпатичного щенка. Иногда она расстраивалась и весь вечер не могла успокоиться, потому что в фейсбуке кто-то поссорился или написал неправду. Иногда фейсбучная женщина уговаривала своих фейсбучных друзей не верить неправде, и тогда успокаивалась.
Муж фейсбучной женщины очень любил, когда его жена бывала в хорошем настроении. Поэтому он регулярно пристраивал щенков и котят, чинил в городе заборы – и все это фотографировал.
Его репостили коллеги и сосед по дачному участку Николай Петрович. Они не очень интересовались заборами, но мужа фейсбучной женщины уважали, а он был очень убедителен, когда просил их завести аккаунты. Одному особенно злобному городскому троллю муж фейсбучной женщины как-то назначил встречу и дал по морде. Потому что любовь побеждает все.
Однажды была страшная гроза, и во всем городе отключился интернет. Следовало бы написать, что тут-то фейсбучная женщина вымыла везде полы, испекла пирог, прогулялась по парку и сходила со своим мужем в ресторан. Но я пишу только правду, и придется признать, что настроение у нее было на много часов испорчено. А потом, когда связь восстановили, муж повел ее гулять в парк, и она наснимала там море цветов на будущее, чтобы выложить и удивить читателей.
А как же свидание, спросите вы? Как же ресторан? Как же влюбиться в своего мужа заново? Не переживайте, пошли они в ресторан, и ужинали при свечах, и танцевали на открытой площадке под красноватой луной. Но это было никак не связано с отключением интернета. Потому что любовь побеждает все.
Автор любит лайки на сайте и в группе

@темы: жила-была

11:33 

Жила-была фейсбучная женщина

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Жила-была фейсбучная женщина. Она регулярно писала посты, выкладывала фотографии – обеда, завтрака, своего кота, соседского кота, уха спящего мужа, клумбы около подъезда, главной площади и тихого парка, а еще себя на их фоне, в новых туфлях, в старом платье, с прической и без. Особой художественностью фото не отличались, но френды фейсбучной женщины одобряли их. Заходила наша дама в фейсбук каждый день, а выходить иногда забывала.
Бывало, что фейсбучная женщина очень радовалась, потому что где-то в фейсбуке разместили фотографии исландских гейзеров или пристроили симпатичного щенка. Иногда она расстраивалась и весь вечер не могла успокоиться, потому что в фейсбуке кто-то поссорился или написал неправду. Иногда фейсбучная женщина уговаривала своих фейсбучных друзей не верить неправде, и тогда успокаивалась.
Муж фейсбучной женщины очень любил, когда его жена бывала в хорошем настроении. Поэтому он регулярно пристраивал щенков и котят, чинил в городе заборы – и все это фотографировал.
Его репостили коллеги и сосед по дачному участку Николай Петрович. Они не очень интересовались заборами, но мужа фейсбучной женщины уважали, а он был очень убедителен, когда просил их завести аккаунты. Одному особенно злобному городскому троллю муж фейсбучной женщины как-то назначил встречу и дал по морде. Потому что любовь побеждает все.
Однажды была страшная гроза, и во всем городе отключился интернет. Следовало бы написать, что тут-то фейсбучная женщина вымыла везде полы, испекла пирог, прогулялась по парку и сходила со своим мужем в ресторан. Но я пишу только правду, и придется признать, что настроение у нее было на много часов испорчено. А потом, когда связь восстановили, муж повел ее гулять в парк, и она наснимала там море цветов на будущее, чтобы выложить и удивить читателей.
А как же свидание, спросите вы? Как же ресторан? Как же влюбиться в своего мужа заново? Не переживайте, пошли они в ресторан, и ужинали при свечах, и танцевали на открытой площадке под красноватой луной. Но это было никак не связано с отключением интернета. Потому что любовь побеждает все.
Автор любит лайки на сайте и в группе



@темы: жила-была

12:21 

Місто Ха

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Що не рік – то невдалий, а що не доба – лиха.
В понеділок дощі повертаються в місто Ха,
З понеділка проїзд дорожчає і проліт…
Ти не думай, що це печаль – це така пиха,
Що життя не прожив, а пробився і проштовхав,
Вторгував за лід,
За сушений глід,
У небес, землі,
У тіней, і примар, і у духів сусідніх хат.
Торгував, воював і не байдикував ні дня.
У полях за рікою орду сам-один спиняв.
Бо не вміє ніхто як слід зупинить орди.
Сам собі порятунок, ворог і світлий князь.
В капшуці на руці монети тобі дзвенять.
І чекай біди,
Бо завжди один,
А всі інші – дим,
А можливо і дим – легенда та маячня.
І з тобою в диму і мареві так ідуть
Ті, хто теж за рікою один зупиняв орду.
Ти їх, кожного, як у дзеркалі, впізнаєш.
Хоч отой худорлявий красень, а цей – гладун,
А отой – висихає майже від снів і дум,
Чи малює треш,
Чи рахує кеш,
Та самотній – теж.
Тільки правда, і все, і ніякого закиду.

І куди б ти собі не біг, і куди б не йшов,
Ти завжди назавжди повертаєшся в місто Шо.
Бо на сердці вина, і сум, і рівненький шов.
І нема для них ради в жодному із світів.
Ти не думай, що це пиха – це така печаль.
Бо загиблі приходять, дивляться, і мовчать,
Сподіватись не звикли, вірити – поготів.

@темы: стихи

12:16 

Місто Ха

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Що не рік – то невдалий, а що не доба – лиха.
В понеділок дощі повертаються в місто Ха,
З понеділка проїзд дорожчає і проліт…
Ти не думай, що це печаль – це така пиха,
Що життя не прожив, а пробився і проштовхав,
Вторгував за лід,
За сушений глід,
У небес, землі,
У тіней, і примар, і у духів сусідніх хат.
Торгував, воював і не байдикував ні дня.
У полях за рікою орду сам-один спиняв.
Бо не вміє ніхто як слід зупинить орди.
Сам собі порятунок, ворог і світлий князь.
В капшуці на руці монети тобі дзвенять.
І чекай біди,
Бо завжди один,
А всі інші – дим,
А можливо і дим – легенда та маячня.
І з тобою в диму і мареві так ідуть
Ті, хто теж за рікою один зупиняв орду.
Ти їх, кожного, як у дзеркалі, впізнаєш.
Хоч отой худорлявий красень, а цей – гладун,
А отой – висихає майже від снів і дум,
Чи малює треш,
Чи рахує кеш,
Та самотній – теж.
Тільки правда, і все, і ніякого закиду.

І куди б ти собі не біг, і куди б не йшов,
Ти завжди назавжди повертаєшся в місто Шо.
Бо на сердці вина, і сум, і рівненький шов.
І нема для них ради в жодному із світів.
Ти не думай, що це пиха – це така печаль.
Бо загиблі приходять, дивляться, і мовчать,
Сподіватись не звикли, вірити – поготів.


@темы: стихи

17:59 

По развалинам

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Тысяча чертей! Есть еще в графском парке черный пруд. И там даже лилии цветут.

Это - Харьковская область, знаменитая Шаровка.
читать дальше

@темы: о скитаниях вечных и о земле

17:57 

По развалинам

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Тысяча чертей! Есть еще в графском парке черный пруд. И там даже лилии цветут.

Это - Харьковская область, знаменитая Шаровка.
Какое хочешь кино можно снимать. От исторической драмы до хоррора. Но пока что тут снимают в основном свадьбы. Мы выбрались в маленький поход по старинным усадьбам, наловили фото.


Развалины захватывают ползучие растения, тускнеет роспись в бальном зале. Когда-то здесь кипела жизнь, теперь остались, кажется, только сторожа и собаки. Ну и местные.

А вот перечеркнутый герб. Так-то. Фамилия владельцев герба была, если я ничего не путаю, Кёниги. Кое-о чем говорит, да.

Продираться через могучий лес, в котором только кое-что намекает на былые фонтаны и аллеи для конных прогулок, было одновременно трудно, прекрасно и поучительно.



@темы: Фотки, о скитаниях вечных и о земле

21:11 

Стамбул - город контрастов

Это - не шило. Это внутренний стержень.
В рамках очистки фотоаппарата. Стамбул - это минареты, древности всякие, Топ-Капе и сад султана и все такое.. Но мы попали туда пробегом, и все, что успели - покататься на автобусе да поесть шаурмы на берегу Босфора. И посмотреть, как турки танцуют, да. Сейшн у них был знатный - толпа молодых людей лихо отплясывала под гитару и бубен.

Таким увидела я Стамбул современный.
читать дальше

@темы: о скитаниях вечных и о земле

21:09 

Стамбул - город контрастов

Это - не шило. Это внутренний стержень.
В рамках очистки фотоаппарата. Стамбул - это минареты, древности всякие, Топ-Капе и сад султана и все такое.. Но мы попали туда пробегом, и все, что успели - покататься на автобусе да поесть шаурмы на берегу Босфора. И посмотреть, как турки танцуют, да. Сейшн у них был знатный - толпа молодых людей лихо отплясывала под гитару и бубен.

Таким увидела я Стамбул современный.



Нет, без минаретов не обошлось, конечно.

И Босфор тоже был - неподалеку от старинного морского вокзала. Вечерний и полный шума и чаек.



@темы: о скитаниях вечных и о земле

13:30 

Что не сделало турецкое оружие, то сделало трансильванское золото

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Мне тут один друг сказал, что я ужасно крута, раз умею писать на заказ. На самом деле на заказ я пишу медленно и печально, но это забавный опыт. Это - стихотворение-сказка, обещанная Тайрэну хрен знает когда в качестве маленького приза. Договор дороже денег, но я все никак не могла поймать волну. Однако поймала.
Надеюсь, в качестве вгруза на игру и вообще - покатит. На историческую правду и кривду - не претендую.

Там Дракула, правда-правда, честно-честно. Герой и умничка, а не вупыр, вомпэр и шось такэ зубасто

@темы: стихи

Слегка неприбранный замок

главная