Записи с темой: Стихи (список заголовков)
12:35 

Это - не шило. Это внутренний стержень.
 Наблюдай, как плывет закат, на краю сиди, 
за которым клубятся желтые облака. 
Мы оставили все, форматируем жесткий диск, 
и, конечно, немного нас поскребет тоска. 
Так, наверно, в текущей вселенной заведено: 
потерзаться немного, немного себя погрызть. 
А потом пусть приснится безветреный Тир На Ног, 
где мы яростны, вечно молоды и бодры. 
После — новый наступит день, и потом еще. 
Ты же помнишь? Мы так хотим, обнуляем счет.

http://www.juliabatkilina.net/language/ru/страна-юных/



@темы: стихи

12:37 

Заспів зими

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Дорогами йде мороз,
дорогами лід повзе,
молочна густа пітьма, м’яка крижана облога
полює на теплу кров..
Не вір слимакам з газет,
Що буде зима проста, недовга, як подих бога.

Повністю


@темы: стихи

18:34 

***

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Наче давня людина – такий собі узагальнений Гільгамеш.
Не зважаєш на тих, хто слабший і не пручатиметься,
хто прощався з тобою – за тими ти не скучатимеш,
не труїтимеш їх сумними нічними чатами,
не зап’єш.
Ти виходиш без страху до бою, до пристрастей і бажань.
І до тих, хто тебе в дорогу далеко випроводжав.
І до себе виходиш – бо чом же до себе не..
Хтось тобі побажає щастя, а хто – зітхне,
та не жаль.
Над Ніпуром летить кажан, над Лагашем чатує мла.
Слухай співи нічних шоссе.
Пам’ятай про план.


@темы: стихи

01:18 

Любовный роман, который когда-нибудь будет написан

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Хороша: колдовская стать, колдовская кровь,
колдовская осанка, глаза и брови изгиб.
Как она наливает кофе, идет в метро!
Как умеет любую дверь открывать с ноги!
Как на ногти по средам наносит французский лак!
Как несет – от плеча – ажурную тень крыла!

Он красавец и юный гений, чуть-чуть не бог,
он откроет свою звезду, только дайте срок.
он встречает ее – и все, и ему слабо.
Вместо слов – тошнотворно-сладкий густой сироп.
Городские дворы в полынном сухом дыму,
Как встречается в эту осень она ему!
И встречается, и встречается – вот беда..
Как мелки городские реки, черна вода.
«Милый, милый, так мало времени, дни тонки,
как на лужах хрустящий лед, как речной туман.
а тебе не сказать «привет», не подать руки…
А на улицы катит смерть и ползет зима.
Милый, милый, идет война, и почти пришла,
времена, где судьба мала, где и сильный – слаб».

Если в сердце твоем светло, то гори впотьмах.
Хороша – колдовская стать, колдовской размах…
Он уходит, метет метель, наползает стынь.
«Если кто и вернется прежним – не ты, не ты….»
Он – красавец и юный гений, почти герой.
Столько дней впереди – и только еще второй…
На дороги, что к ним ведут, выпадает снег.
Если он и она увидятся – то во сне.

«Милый милый, идет зима, заметает след.
Как тягуче пути сплетаются на земле.
Много слов, много снега в поле, длинны гудки.
Сколько нас таких?»

@темы: стихи

01:17 

Любовный роман, который когда-нибудь будет написан

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Хороша: колдовская стать, колдовская кровь,
колдовская осанка, глаза и брови изгиб.
Как она наливает кофе, идет в метро!
Как умеет любую дверь открывать с ноги!
Как на ногти по средам наносит французский лак!
Как несет – от плеча – ажурную тень крыла!

Он красавец и юный гений, чуть-чуть не бог,
он откроет свою звезду, только дайте срок.
он встречает ее – и все, и ему слабо.
Вместо слов – тошнотворно-сладкий густой сироп.
Городские дворы в полынном сухом дыму,
Как встречается в эту осень она ему!
И встречается, и встречается – вот беда..
Как мелки городские реки, черна вода.
«Милый, милый, так мало времени, дни тонки,
как на лужах хрустящий лед, как речной туман.
а тебе не сказать «привет», не подать руки…
А на улицы катит смерть и ползет зима.
Милый, милый, идет война, и почти пришла,
времена, где судьба мала, где и сильный – слаб».

Если в сердце твоем светло, то гори впотьмах.
Хороша – колдовская стать, колдовской размах…
Он уходит, метет метель, наползает стынь.
«Если кто и вернется прежним – не ты, не ты….»
Он – красавец и юный гений, почти герой.
Столько дней впереди – и только еще второй…
На дороги, что к ним ведут, выпадает снег.
Если он и она увидятся – то во сне.

«Милый милый, идет зима, заметает след.
Как тягуче пути сплетаются на земле.
Много слов, много снега в поле, длинны гудки.
Сколько нас таких?»


@темы: стихи

12:59 

Собі Самайн

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Володарко темних міст,
шукачко вогню чужого,
кого покохаєш в ніч, коли настає зима?
Лишаємось ми самі
тікати з тепла прожогом
туди, де густа пітьма, де кожен собі Самайн.

Висотує сік землі
суха невмолима осінь,
похмурий міський дракон, облуплений та в іржі.
Співай же йому, шалій,
ти не розуміла досі,
який це солодкий світ, де навіть свої – чужі!

Володарко темних трас,
проваль, де дрімає зброя,
ночівель чадних і тих, де чаду й тепла нема,
приходить щорічний час,
де я розумію, хто я,
хто ти, хто вони усі, хто кожен собі Самайн.

Пірнають міста в пітьму,
беруться світи в облогу,
лягає на землю сон, спокутується вина.
Нехай тебе обіймуть
на довгу важку дорогу,
бо кожен собі Самайн, бо кожен собі – весна.

@темы: стихи

12:58 

Собі Самайн

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Володарко темних міст,
шукачко вогню чужого,
кого покохаєш в ніч, коли настає зима?
Лишаємось ми самі
тікати з тепла прожогом
туди, де густа пітьма, де кожен собі Самайн.

Висотує сік землі
суха невмолима осінь,
похмурий міський дракон, облуплений та в іржі.
Співай же йому, шалій,
ти не розуміла досі,
який це солодкий світ, де навіть свої – чужі!

Володарко темних трас,
проваль, де дрімає зброя,
ночівель чадних і тих, де чаду й тепла нема,
приходить щорічний час,
де я розумію, хто я,
хто ти, хто вони усі, хто кожен собі Самайн.

Пірнають міста в пітьму,
беруться світи в облогу,
лягає на землю сон, спокутується вина.
Нехай тебе обіймуть
на довгу важку дорогу,
бо кожен собі Самайн, бо кожен собі – весна.


@темы: стихи

18:18 

Горисмерть

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Расцветает такая ночь только раз – и то…
Может быть, темнота не та, времена не те?
На поляне моей золотистая горисмерть развернет бутон.
Я пока никто.
Но несет ветерок в дома аромат цветов,
аромат потерь.
Что же, князь мой, ты веришь в силу замков и стен?

Золотистая горисмерть, серебро луны,
это ты отразился в зеркале или нет?
В этом городе свечи гаснут, немеют люди, дома темны.
Что нам толку ныть?
Вот сплетается тихой песней судьба иных,
что поделать с ней?
Только встать и подпеть – охрипшим и в тишине.

Князь мой, брат мой, чужой и близкий, и вот еще…
Входит смерть наша в город с кинжалами под плащом.
Ты не знаешь причины, не знаешь ее, меня..
Но цветет горисмерть в лесу, и шаги звенят.
Я пою тебе, я храню тебя, выходи.
Много способов проиграть. Победить – один.

@темы: стихи

18:17 

Горисмерть

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Расцветает такая ночь только раз – и то…
Может быть, темнота не та, времена не те?
На поляне моей золотистая горисмерть развернет бутон.
Я пока никто.
Но несет ветерок в дома аромат цветов,
аромат потерь.
Что же, князь мой, ты веришь в силу замков и стен?

Золотистая горисмерть, серебро луны,
это ты отразился в зеркале или нет?
В этом городе свечи гаснут, немеют люди, дома темны.
Что нам толку ныть?
Вот сплетается тихой песней судьба иных,
что поделать с ней?
Только встать и подпеть – охрипшим и в тишине.

Князь мой, брат мой, чужой и близкий, и вот еще…
Входит смерть наша в город с кинжалами под плащом.
Ты не знаешь причины, не знаешь ее, меня..
Но цветет горисмерть в лесу, и шаги звенят.
Я пою тебе, я храню тебя, выходи.
Много способов проиграть. Победить – один.


@темы: стихи

22:47 

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Не в духе Коля – мечта убита, здоровье гнило.
Желает Коля родиться черным в долине Нила,
чтоб мир невинен, и буйвол волен, и торс эбенов,
чтоб смысл жизни – без консервантов и парабенов.
Чтоб песни пелись в песках пустыни, в кустах алоэ,
чтоб лук и стрелы, и грязь на пятках в четыре слоя.
Купил он маски из силикона в зулусском стиле.
А лифт поломан, в подъезде лампы опять свинтили.
Пыхти до дому пролетов двадцать, дитя саванны.
Скрипят в квартирах кушетки, двери, шкафы, диваны.
Скрипят натужно чужие души, чужие ложа.
В пути у Коли шалит желудок и сердце тоже.
Такие маски! Такой раскраски! Глаза пустые.
И Коля ляжет, и сон покажет ему пустыню.
В ночи стихают ночные скрипы, ночные вскрики.
Выходит месяц, слепяще-яркий, белесоликий.
Течет саванна в уснувший город, пески и кряжи.
Шаман Петрович идет с работы чернее сажи…
Фото Wikimedia Commons

@темы: стихи

22:46 

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Не в духе Коля – мечта убита, здоровье гнило.
Желает Коля родиться черным в долине Нила,
чтоб мир невинен, и буйвол волен, и торс эбенов,
чтоб смысл жизни – без консервантов и парабенов.
Чтоб песни пелись в песках пустыни, в кустах алоэ,
чтоб лук и стрелы, и грязь на пятках в четыре слоя.
Купил он маски из силикона в зулусском стиле.
А лифт поломан, в подъезде лампы опять свинтили.
Пыхти до дому пролетов двадцать, дитя саванны.
Скрипят в квартирах кушетки, двери, шкафы, диваны.
Скрипят натужно чужие души, чужие ложа.
В пути у Коли шалит желудок и сердце тоже.
Такие маски! Такой раскраски! Глаза пустые.
И Коля ляжет, и сон покажет ему пустыню.
В ночи стихают ночные скрипы, ночные вскрики.
Выходит месяц, слепяще-яркий, белесоликий.
Течет саванна в уснувший город, пески и кряжи.
Шаман Петрович идет с работы чернее сажи…
Фото Wikimedia Commons


@темы: стихи

21:46 

Ще один чоловічий портрет

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Могли б розпочати з кави чи з того, що кави зроду не пив.
Могли б розпочати з нічної траси, цигарки чи гіркоти.
Та - попіл Клааса,
попіл Клааса
в серці його остиг,
він – мертва пустеля, він – дощ кислотний, покинутий дім сліпий.
Виходячи вчасно в похмурий ранок, ховає в кишеню ключ.
Несе у кейсі підгнилу грушу і йогурт, і книгу скарг
на світ із «мушу»,
з розбитих мушель.
Єдиний безцінний скарб -
то попіл Клааса, холодний попіл, ні голоду, ні «люблю».
Ти міг би сказати: ці дні порожні – його особистий гріх,
але уяви, що не все ти знаєш, лише припусти на мить,
що попіл Клааса,
холодний попіл
у груди його гримить.
Забуте ймення, чуже похмілля, епохи з подертих книг.
І він іде, не чекає щастя, шукає найменший сенс,
чому гризуть його сни прадавні в світах цифрових мереж,
а що Клааса нема насправді – це він розуміє теж.
І що були там чума, холера, і голод, і мор – і все.
Та щось лишилось таке прозоре, що є і не має меж.


@темы: стихи

21:46 

Ще один чоловічий портрет

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Могли б розпочати з кави чи з того, що кави зроду не пив.
Могли б розпочати з нічної траси, цигарки чи гіркоти.
Та - попіл Клааса,
попіл Клааса
в серці його остиг,
він – мертва пустеля, він – дощ кислотний, покинутий дім сліпий.
Виходячи вчасно в похмурий ранок, ховає в кишеню ключ.
Несе у кейсі підгнилу грушу і йогурт, і книгу скарг
на світ із «мушу»,
з розбитих мушель.
Єдиний безцінний скарб -
то попіл Клааса, холодний попіл, ні голоду, ні «люблю».
Ти міг би сказати: ці дні порожні – його особистий гріх,
але уяви, що не все ти знаєш, лише припусти на мить,
що попіл Клааса,
холодний попіл
у груди його гримить.
Забуте ймення, чуже похмілля, епохи з подертих книг.
І він іде, не чекає щастя, шукає найменший сенс,
чому гризуть його сни прадавні в світах цифрових мереж,
а що Клааса нема насправді – це він розуміє теж.
І що були там чума, холера, і голод, і мор – і все.
Та щось лишилось таке прозоре, що є і не має меж.

@темы: стихи

10:55 

Чоловічий портрерт і тихий блюз за кадром

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Він живе собі як усі, тривожиться не про те.
А потім стається війна, кордон, Іловайський котел,
А потім час кінчається – хвилини спливуть до дна.
І він з цим живе, хоч це не його вина.
І він з цим живе – із лісом холодних стел.
Ні, спогади з часом бліднуть, адреси і голоси.
У нього є що любити, у нього, наприклад, син,
І хтось не заходить більше, і хтось не пише листів,
та він не лишиться насправді на самоті.
Є в людини справи і люди, і більшого не проси.
Тільки, як би воно і де б воно не було,
в нього є для мовчання в році ОТЕ число.
Не треба його жаліти.
Не треба чіпати рук.
У нього є все потрібне – у нього, наприклад, друг,
він, може, собі малює, а може – любить кіно,
може, завів собаку, може, чудних птахів,
може, любить світанок над морем міських дахів.
Залиш йому ТЕ число, він повернеться знов.

@темы: стихи

10:54 

Чоловічий портрет і тихий блюз за кадром

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Він живе собі як усі, тривожиться не про те.
А потім стається війна, кордон, Іловайський котел,
А потім час кінчається – хвилини спливуть до дна.
І він з цим живе, хоч це не його вина.
І він з цим живе – із лісом холодних стел.
Ні, спогади з часом бліднуть, адреси і голоси.
У нього є що любити, у нього, наприклад, син,
І хтось не заходить більше, і хтось не пише листів,
та він не лишиться насправді на самоті.
Є в людини справи і люди, і більшого не проси.
Тільки, як би воно і де б воно не було,
в нього є для мовчання в році ОТЕ число.
Не треба його жаліти.
Не треба чіпати рук.
У нього є все потрібне – у нього, наприклад, друг,
він, може, собі малює, а може – любить кіно,
може, завів собаку, може, чудних птахів,
може, любить світанок над морем міських дахів.
Залиш йому ТЕ число, він повернеться знов.


@темы: стихи

13:52 

Та, що не припиняла танцю

Это - не шило. Это внутренний стержень.
**
Перед нею – не шлях, не стежка, а наче вир.
Там і смерть, і чума, і темна гірка трава,
там до обрію сірий стелеться льодовик.
А вона - тільки крок вперед, тільки: «Дайте два!
Дайте два,
Я жива, клянусь, я іще жива,
поки стане життя і сили – іду на ви».
Перегукуйся з нею, хто тут напівживий,
пригадай, як тече вода, дзеленчить трамвай..
Оживай.
Відгукалися їй і мертві у тих степах,
Чарівне та єдине мовлять – і замовчать.
Мала бути вона божевільна або сліпа,
чи хоча б на дахи залазити по ночах.
Та – не час,
і вона іще, як гидке кача,
і ніхто ще її історію не копав.
В цьому танці доволі стане смертельних па,
та іще з трибун врізнобій глядачі кричать.
Хто почав?
А вона їм: «Течи, ріка, колесо, крутись,
кидай пісеньку від хвороби до самоти,
кидай трап від човна до білого корабля,
стане страшно – із кимось праведним розмовляй.
Може слово безладне – тлін, і мовчання – тля,
та слова до ладу – то золото і бурштин».
По світах то гірчить полин, то цвіте ромен.
Що не ступить – то каже кожному те саме.
Амен.

@темы: стихи

13:51 

Та, що не приппиняла танцю

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Перед нею – не шлях, не стежка, а наче вир.
Там і смерть, і чума, і темна гірка трава,
там до обрію сірий стелеться льодовик.
А вона - тільки крок вперед, тільки: «Дайте два!
Дайте два,
Я жива, клянусь, я іще жива,
поки стане життя і сили – іду на ви».
Перегукуйся з нею, хто тут напівживий,
пригадай, як тече вода, дзеленчить трамвай..
Оживай.
Відгукалися їй і мертві у тих степах,
Чарівне та єдине мовлять – і замовчать.
Мала бути вона божевільна або сліпа,
чи хоча б на дахи залазити по ночах.
Та – не час,
і вона іще, як гидке кача,
і ніхто ще її історію не копав.
В цьому танці доволі стане смертельних па,
та іще з трибун врізнобій глядачі кричать.
Хто почав?
А вона їм: «Течи, ріка, колесо, крутись,
кидай пісеньку від хвороби до самоти,
кидай трап від човна до білого корабля,
стане страшно – із кимось праведним розмовляй.
Може слово безладне – тлін, і мовчання – тля,
та слова до ладу – то золото і бурштин».
По світах то гірчить полин, то цвіте ромен.
Що не ступить – то каже кожному те саме.
Амен.


@темы: стихи

14:46 

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Мы обычно стараемся про смерть и боль не молчать.
Уж лучше поговорить.
Здесь обычны песчаный ветер и саранча,
и год, который за три,
и призраки у двери,
и лай гиен по ночам.
У нас и песни – печаль,
капризный раненый ритм…

Мы обычно стараемся напиться первой росой:
колодцы наперечет.
На тропах змеи кишат, но кто выходит босой,
тот им заклятье прочел,
его и сталь не сечет.
Такой особенный сорт.
У нас и сказки – песок,
Идти по ним горячо.

Мы – красно-желтый узор, нас бог воинственный свил,
как только богу суметь.
Мы обычно суженым не говорим о любви:
она хитрее, чем смерть.

@темы: стихи

12:21 

Місто Ха

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Що не рік – то невдалий, а що не доба – лиха.
В понеділок дощі повертаються в місто Ха,
З понеділка проїзд дорожчає і проліт…
Ти не думай, що це печаль – це така пиха,
Що життя не прожив, а пробився і проштовхав,
Вторгував за лід,
За сушений глід,
У небес, землі,
У тіней, і примар, і у духів сусідніх хат.
Торгував, воював і не байдикував ні дня.
У полях за рікою орду сам-один спиняв.
Бо не вміє ніхто як слід зупинить орди.
Сам собі порятунок, ворог і світлий князь.
В капшуці на руці монети тобі дзвенять.
І чекай біди,
Бо завжди один,
А всі інші – дим,
А можливо і дим – легенда та маячня.
І з тобою в диму і мареві так ідуть
Ті, хто теж за рікою один зупиняв орду.
Ти їх, кожного, як у дзеркалі, впізнаєш.
Хоч отой худорлявий красень, а цей – гладун,
А отой – висихає майже від снів і дум,
Чи малює треш,
Чи рахує кеш,
Та самотній – теж.
Тільки правда, і все, і ніякого закиду.

І куди б ти собі не біг, і куди б не йшов,
Ти завжди назавжди повертаєшся в місто Шо.
Бо на сердці вина, і сум, і рівненький шов.
І нема для них ради в жодному із світів.
Ти не думай, що це пиха – це така печаль.
Бо загиблі приходять, дивляться, і мовчать,
Сподіватись не звикли, вірити – поготів.

@темы: стихи

12:16 

Місто Ха

Это - не шило. Это внутренний стержень.
Що не рік – то невдалий, а що не доба – лиха.
В понеділок дощі повертаються в місто Ха,
З понеділка проїзд дорожчає і проліт…
Ти не думай, що це печаль – це така пиха,
Що життя не прожив, а пробився і проштовхав,
Вторгував за лід,
За сушений глід,
У небес, землі,
У тіней, і примар, і у духів сусідніх хат.
Торгував, воював і не байдикував ні дня.
У полях за рікою орду сам-один спиняв.
Бо не вміє ніхто як слід зупинить орди.
Сам собі порятунок, ворог і світлий князь.
В капшуці на руці монети тобі дзвенять.
І чекай біди,
Бо завжди один,
А всі інші – дим,
А можливо і дим – легенда та маячня.
І з тобою в диму і мареві так ідуть
Ті, хто теж за рікою один зупиняв орду.
Ти їх, кожного, як у дзеркалі, впізнаєш.
Хоч отой худорлявий красень, а цей – гладун,
А отой – висихає майже від снів і дум,
Чи малює треш,
Чи рахує кеш,
Та самотній – теж.
Тільки правда, і все, і ніякого закиду.

І куди б ти собі не біг, і куди б не йшов,
Ти завжди назавжди повертаєшся в місто Шо.
Бо на сердці вина, і сум, і рівненький шов.
І нема для них ради в жодному із світів.
Ти не думай, що це пиха – це така печаль.
Бо загиблі приходять, дивляться, і мовчать,
Сподіватись не звикли, вірити – поготів.


@темы: стихи

Слегка неприбранный замок

главная