riweth
Это - не шило. Это внутренний стержень.
Могли б розпочати з кави чи з того, що кави зроду не пив.
Могли б розпочати з нічної траси, цигарки чи гіркоти.
Та - попіл Клааса,
попіл Клааса
в серці його остиг,
він – мертва пустеля, він – дощ кислотний, покинутий дім сліпий.
Виходячи вчасно в похмурий ранок, ховає в кишеню ключ.
Несе у кейсі підгнилу грушу і йогурт, і книгу скарг
на світ із «мушу»,
з розбитих мушель.
Єдиний безцінний скарб -
то попіл Клааса, холодний попіл, ні голоду, ні «люблю».
Ти міг би сказати: ці дні порожні – його особистий гріх,
але уяви, що не все ти знаєш, лише припусти на мить,
що попіл Клааса,
холодний попіл
у груди його гримить.
Забуте ймення, чуже похмілля, епохи з подертих книг.
І він іде, не чекає щастя, шукає найменший сенс,
чому гризуть його сни прадавні в світах цифрових мереж,
а що Клааса нема насправді – це він розуміє теж.
І що були там чума, холера, і голод, і мор – і все.
Та щось лишилось таке прозоре, що є і не має меж.

@темы: стихи