riweth
Это - не шило. Это внутренний стержень.

Юлія Баткіліна:


Зима іде котячою ходою,

Блакитноока, сильна, біла, хижа.

І ти неначе сам, ніхто не вижив,

Нема для кого поспішати з дому.

Здається, світ великий і ворожий,

І ти один, і вітер за шибками.

І всіх поперетворено на камінь.

Іде зима, співає і ворожить.

Дзвенить світами крига, крига, крига…

І так допоки трохи не оклигав…


 


Марія Микицей:


І так допоки трохи не оклигав

Як не оглухнеш від замерзлих звуків

Що навіть товсті шиби не рятують

Що невідомо чи колись ще стануть

Стіною водоспаду поміж скель

І брамою з мечів непереможних

Яку відчинить тільки слово

принесене на крилах птаха

Останнього з-поміж птахів

Перед світанком


Юлія Баткіліна:


Перед світанком

світ стає, мов плівка,

прозора і тонка, легка, зникома…

Отут, де крапка, мала б бути кома,

За кригою – води тоненька цівка.

Розсипана отрута порошком, а

перед світанком сіре все і сніжне,

ніхто різниці вже не помічає –

то чашка смерті чи горнятко чаю?

Ми місто залишаємо на тижні

або на миті довгі і печальні?

Перед світанком мариться весною,

і передсмак її тонкий, солоний,

а ми вже підставляємо долоні,

і ясно все з тобою і зі мною.


Марія Микицей:


і ясно все з тобою і зі мною

чи лиш здається нам?

а звідки знати хто нам скаже

що все найгірше вже давно позаду

і темні стіни тільки тіні

залишать в наших спогадах

що сніг за нами замете сліди і

неможливість повернення?

І наші голоси – такі тремкі такі щасливі

Нарешті зацвітуть? І крига скресне

І ріки вийдуть з берегів і сонце знову стане

Жовтим і теплим


Юлія Баткіліна:


Жовтим і теплим стану я,

Жовтим і теплим,

Я – каченя, народжене в час припливу,

Я – чаєня в гнізді у пісках солоних.

Скоро відтане землі життєдайне лоно,

Біла гора відпустить зелену гриву,

Жовтим і теплим стану я, жовтим і теплим.

Скаженим темпом

довгим відлунням в пагорбах стане танець,

теплими квітами стане мій перший виліт.

Світ обертає наше живе горіння,

Світ обертає всяке живе створіння,

море живе прокидається, чайки квилять.

Довгим відлунням в пагорбах стане танець.

І сніг розтане.


Марія Микицей:


Навіть якщо

Це тільки сон на горі холодній

Всіма вітрами скаженими наскрізь прошитий

Як ниткою білою

що сріблом у витті вовчому міниться

памороззю химерною на руків*ї меча між скель застиглого

лабіринтом без входу і виходу і вічної молодості

відлунням яке ніколи тобі у очі не зазирає

губами пошерхлими прошепочи

пальцями замерзлими намалюй

у холодному повітрі моє ім* я.

і ти побачиш

що трапиться


Юлія Баткіліна:


Ти побачиш, що трапиться.

Вперше, і вдруге, втретє –

так вимовляють свідчення і закляття.

Так дітлахи ховаються в очереті,

кожен – володар снів, від страху закляклий.

Так відчиняють іржаву браму назустріч пану,

так із скрипучих піхов клинок виходить…

Леле мій, брате мій, друже, не все пропало,

досі весна і сонце встають на сході.

Досі тримають слово, хто звик тримати,

хижі клинки сталеві і автомати.


Марія Микицей:


І навіть ночі найдовшої буде замало


Щоб оспівати їх мужність і їх звитягу

Біля вогнів жертовних до самого неба

До зірок прекрасних на їхню честь названих

І голоси жіночі пахучі як коси в любистку викупані

Легенди про них складатимуть

Перучи сорочки вишивані у стрімких потоках холодних


Юлія Баткіліна:


Перучи сорочки вишивані, співали камінню, мосту і лататтю,

В сорочках вишиваних виходили на береги до багаття.

А на вишивці – сонця квіткові, казкові птахи.

Хто торкнеться лихий?

Вирушаючи в путь, напинали знамена і білі вітрила,

Бо печаль гостювала у нас, але нас не скорила.

Всі колись залишаємо світ, наче сонце вночі,

як іде на спочин.

Наші стиглі життя у саду, золотаві, бокаті.

Наші стиглі життя у саду, садівник у дорозі.

Виглядайте коханих зі шляху, стрічайте на розі,

виглядайте усіх, хто пішов у піснях і тривозі,

і вітайте у хаті.