Юлька, коллектив и ночь музеев

Тем временем, пока меня носит по пустыням и прочим морям, дома бьет ключом культурная жизнь, а мне все некогда вам рассказать. Но тянуть уже дальше невозможно, так что вот.
Некоторое, совсем небольшое время назад, у нас с и несколькими хорошими поэтами вышел сборник, деньги от продажи которого поступят в благотворительный фонд "Таблеточки" для лечения больных детей.
Сборник - истории нашего города, его поэзия, его песни...ну и верлибры немножко.
Выглядит он примерно так.

Он успел побывать на Книжном арсенале в Киеве. А уже 16 мая, в ночь музеев, в Литературном музее Харькова у нас будет презентация. Кто хочет послушать новых стихов и узнать об этой книге побольше - велкам к 19 -00. Вообще программу ночи музеев я еще не читала, но собираюсь захватить все, что успею и часовню.

@темы: публикации, литературная жизнь

---

Сказка о двоих

В то былинное время, когда мы во сне летали и искали дорогу из желтого кирпича, в каждом было уже - вроде раковины в металле, вроде древних заклятий, которые мы шептали, никогда наизусть заклятия не уча.
Были зимние окна холодны и белесы, и любимые сказки - ящерки на камнях. Мы любили еще жемчужниц, речные плесы, очень страшные клятвы давать, задавать вопросы и стеклянные шарики крашеные менять. Мы волшебные замки еще в облаках считали, мы читали еще, как всех победит добро, но у каждого были раковины в металле, свое собственное невидимое тавро.
И теперь, по весне считая свои изломы, улыбаемся криво, вздыхаем ли тяжело мы - разделились пути навеки на мой и твой.
Ты налево пойдешь, а я побегу направо, и как будто мы оба ищем любви и славы, но все разное - даже небо над головой.

@темы: стихи

---

Баян в пустыне

Кратер, пустыня, очень мало растительности. Горные козы с козлятами скачут в поселок поесть травы с газона. Вдалеке - ни травинки, ни деревца, только марсианский ландшафт до горизонта.
Под зонтом сидит пожилой мужчина и самозабвенно играет на баяне и поет. То "Калинку-малинку", то "Катюшу", но получается у него всю дорогу "Шалом алейхем", хоть ты тресни. Таки дела.

@темы: о скитаниях вечных и о земле

---

Как мерзок грипп в начале мая,
когда весенний первый гром,
как бы резвяся и играя,
а ты лежишь и дышишь ртом..

@темы: только хардкор

---

Флафф из жизни

- Я тебя защекочу!
- Придется ложиться спать со скалкой.
- Хорошо хоть не с мечом.
- Меч у меня тоже есть.
- А у меня шестопер!
- Так они и жили...

@темы: жисть

---

Колыбельная для плохого персонажа :)

А сказка не досказана еще. Привал еще пока недолго длится. Лежит в холмах далекая столица, в холмах туманы, шорохи и лисы, но мы хитры, и злы, и узколицы. Расчет наш прост — и даже не расчет.
Не плачь, не бойся, спи, прекрасный мой.
Ты тоже будешь карой и чумой.
Лежи на шкуре, шорохам внимай. Мы пропитались копотью и пылью, чини, что обветшало, скисло — вылью. Что было сказкой — точно станет былью. Когда дойдем — какой-то будет май.
Ножи, как зубы месяца, остры.
Не бойся тигров. Бойся только крыс.

@темы: стихи

---

Жила-была женщина, которая все откладывала на потом.

Жила-была женщина, которая все откладывала на потом. Потом она сможет купить себе платье — когда дочери, мужу и коту Барсику будет уже ничего не надо, когда им будет куплено все-все. Она предвкушала это платье, аромат новой ткани и цветы по темному полю, юбку-солнце, V-образный вырез... И жила без него год за годом, представляя себе, как здорово будет, когда... Красивая одежда у нее была, впрочем, и без этого платья. Но наряды, аккуратно обернутые в целлофан — целых три — висели в шкафу, поскольку могли пригодиться потом. То же самое было с коробочками тонкой рисовой пудры, флаконами духов, тенями и румянами, и с парадным сервизом на двенадцать персон. Пока что женщина, которая откладывала на потом, ходила ненакрашенная, в стоптанных туфлях, штопала колготы и мерзла в тонкой куртке, любовно оборачивая спрятанную в шкаф шубку чистой простыней.

Потом, когда дочь выучится, она пойдет и закончит образование, которое пришлось прервать из-за беременности. Потом, когда они купят столовый гарнитур, диван и дачу, можно будет потратиться на зубную пломбу. Потом, когда она переделает все по дому, можно будет выйти погулять в парк. Парк томил нашу даму особенно — ее квартира выходила как раз на него окнами, там то головокружительно цвела сирень, яблони, золотели по осени плакучие ивы, полыхали клены, в свой срок зажигались на центральной аллее свечи каштанов. Он ждал ее — потом, обязательно потом когда-нибудь.

Но однажды, когда дама, откладывавшая все на потом, была дома одна, у нее случилось горе — разбилась тарелка из парадного сервиза. Всего-то пыль протерла. Разлетелись осколки фарфора в нежнейший акварельный цветочек — и все. Сервиз на двенадцать персон стал сервизом на одиннадцать. Немного порыдав и сметя осколки, женщина, которая откладывала все на потом, достала еще одну из уцелевших тарелок, поставила ее на стол и навалила с горкой мороженого — из неприкосновенного запаса, который долго лежал в холодильнике. И съела серебряной ложечкой с вензелями, которая до сих пор тоже лежала в буфете для красоты. Женщине, которая откладывала все на потом, было немного жутко использовать эту тарелку впервые на кухонном столе с изрезанной ножом клеенкой.

Даже не вымыв парадную тарелку, женщина, она достала из шкафа свой второй заветный наряд — сиреневый, до колен, с бутоньеркой. Он оказался тесноват, но что поделаешь. И туфли-лодочки, очень модные тогда, когда были куплены, ни разу не надеванные — тоже достала. Нарядилась. Стуча каблуками и замирая от обиды на мир и восторга перед ним же, спустилась по лестнице. Парк ждал ее за высоким забором, листва бросала на побелку и асфальт резкие тени. Пахло липовым цветом и бензином. Женщина, которая откладывала все на потом, замерла в нерешительности. Прожив столько лет рядом с парком, она так и не узнала, где вход.
Автор, как всегда... Можно лайкать на сайте или в группе. И еще есть Фейсбук.

@темы: жила-была

---

Bad news :(((

В литературном музее выключили свет, это авария, которую никто не мог предугадать. Литературный вечер, таким образом, не состоится. Он переносится примерно на месяц, и состоится с более широкой программой. Точное число сообщим позже. Приносим свои извинения от всех участниц.
И от меня отдельно.
Но мы будем ждать всех желающих возле входа в литмузей, и затем передислоцируемся в кофейню "Золотой дукат". И там почитаем, что поделаешь.

@темы: литературная жизнь

---

Литературный вечер в Литмузее

Похитив эту крутую картинку у Юлии Максимейко, которой нет в дайрях, я напоминаю, что завтра, уже почти сегодня, 16 апреля, в 18-00 в Литературном музее Харькова состоится наш поэтический вечер. В программе два изменения - одно к сожалению, другое - ура. Миранда не сможет принять участия, но зато к нам присоединяется Анна Киселева. Это очень...очень здоровские стихи.
Например, такие.

снег

Одиночество просто и пресно, но точно не присно –

его можно раскладывать на составные числа,

собирать по частям (ты себя собери вначале!) –

в этом пазле всегда не хватает одной детали,

главной составляющей – есть ведра, но нет коромысла,

мы успешно его проморгали.

Быть ненужным – работа для выплывших, мало кто справится,

быть не к месту и быть в чести́ – не большая разница,

если тот, кто важен, решил: «Ни к чему мне твои юдоли –

ты же просто одна из тысяч, овечка Долли,

тебя только коснись – ты уже готова расплавиться».

Твой огонь – не играет роли,

твой огонь, твой воздух, твоя одолень-трава и перунов цвет –

ты все выдумала сама и других виноватых нет,

говоришь: «Подожди», говоришь: «Не спрыгивай на ходу,

ты скажи, что нужно – все пройду, но найду, найду…»

И апрельский снег безнадежно молчит в ответ

у него в саду.

© Анна Киселева

Жду вас всех - в том числе тех, с кем еще не знакомы.

@темы: литературная жизнь

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Зелений колір

Для "Лого"
Казка про два світи

Люблю я пахучу зелень.
Зеленого вітру клекіт.
Зелене вітрило в морі,
коня на горі далекій.
Ворушачи пояс тінню,
сидить на поруччях ночі
зеленоволоса діва -
холодного срібла очі.
Люблю я пахучу зелень,
де місяць циганський плаче.
Її споглядають речі,
вона їх не може бачить.

Федеріко Ґарсіа Лорка

пер. Той, що греблі рве

Море було іржаве, мов батьків ніж, чогось завжди іржавів він, швидко так, небо було сіре, як материна спідниця. Іноді в небі проступала нетривка несмілива блакить, ніжна, очі сестри Баранцевої, Іну. Іноді море трошки сіріло і навіть синіло несильно від тої блакиті, а десь від обрію набігали білі шматки піни, що підстилають кожну хвилю, аби м'якше вона лягала на морське пузо. Та потім все знов ставало — сіре, іржаве. І чорні та сірі камінці під ногами, по всьому пляжу — аж до сірих скель, на яких стояв батьківський дім та ще кілька осель, складених із каменю, накритих настилом з цупкої тканини, назви якої Баранець не знав.

Звали його Баранцем, як оту піну під хвилями, бо був він швидкий, патлатий, швидко зникав і так само з'являвся. Мама звала просто — Горе моє. А бабуся...втім, бабусі уже не було.

Справжнє своє ім'я Баранець часом підзабував. Хібащо батько розгнівається, покличе отримати запотиличника, а Баранець тікає чимдуж, а слідом несеться, відлунюючи від сухих скель, його наймення, чуже і відмерле, мов луска.

Люблю я пахучу зелень,
де інеєм зорі сяють,
де рибами стелять тіні
дорогу ночей безкраю.
А смоква об вітер треться
папером гілок наждачним,
гора, наче кіт-злодюга,
агави гіркі їжачить.
Та хто уже прийде? Звідки?
Поруччя їй стан заморять.
Зеленоволоса діва

в солоній задумі моря.

Книжка колись біла була, та й сторінок у ній було, певно, більше. На обгортці — портрет молодого хлопця, засмальцований, залапаний брудними пальцями, і при тому портретові — квітка. Сторінки дерли колись на розтопку, але Баранець вкрав залишки жовтого паперу, з якого проступали літери, ясніші, ніж бабусин почерк, чіткіші, з ніжним шепотом, здавалось.

І читав. Бо то були такі казки, незрозумілі, але ніжні і журливі, як материн спів, як батькове мовчання. Баранець не знав до ладу, про що. А найбільше хотілось йому побачити зелений колір — на що схожий він? Те, що вирощувала на городику під скупим і хворуватим сонцем бабуся, було жовтаве та руде, водорості були іржаві, мов море. Небо було синє — Баранець знав, що то — синій, що то — як небо, коли проясниться, що то — материна найкраща спідниця. І ще осі сестриччині.

«Не вигадуй дурниць», — рикнув батько, як Баранець про зелений колір спитав. Бабуся шепотіла потім стиха, що нема в світі більше зеленого, зник, коли «все те сталось». Але ж спідниці, думав Баранець, але ножі, сміття, що часом приносить море, папірці та книжки. Там же мав він лишитись хоч трошки. Чому нема жодної зеленої речі?

Часом снилась Баранцеві зеленоволоса діва, що сидить на поруччях ночі, і розплетені коси стікають по гладеньких худих плечах, прядки сплутуються, мов змії, і страшно підійти, і млосно, і не можеш — не. Ладен він був поклястись, що бачив уві сні той зелений, і знав, що це він — та коли прокинувся, то, хоч лусни, зелений пригадувався йому рудуватим. Часто ввижався потому Баранцеві якийсь уривок, післясмак його дивного сну. Наче зелений, який неможливо було ні роздивитись, ні пригадати, натікав на камінці на березі, на діжки з водоростевим пійлом, на закіптюжені казани, на кіз, що паслися на сухих водоростях, на смердючі оселі, пропахлі сіллю, димом кізяка і рибою-рибою-рибою. І щезав, розмивався.

— Куме, я згоден мінятись:
коня — на її оселю,
сідло — на її свічадо,
ножа — на легкі постелі.
З далекого порту Кабри
я зрошую кров’ю скелі.
— Якби лиш я міг, юначе,
у цьому тебе підтримать,
та я вже — давно не я,
і дім мій — уже не дім мій.

Того дня, як Баранець знайшов на березі відполіроване хвилями скельце, небо трошки синіло. Тенета на рибу ставили удосвіта, старий хисткий човник дядька Шана набирав воду швидше, ніж завжди, і, поки темне море поглинало плутанину тенет, дорослі лаялись, Баранець черпав, руки замерзали. А потім зовсім розвиднілось, човник виніс їх на порожній холодний пляж, і чоловіки потягли човен на сухе — дивитись, що доведеться ремонтувати. Їхні голоси відлунювали далеко — батьків грубший, дядьків дзвінкіший, дядько трохи розтягував голосні, наче співав весь час.

Баранець нарешті лишився сам, голоси ті для нього були як крики чайок, як шум хвиль. Він жбурляв собі каміння в море, спокійне того ранку, дивився, як розходяться кола... аж раптом — скельце знайшов. І світла, ледь-ледь теплого, вистачило, аби розгледіти неймовірний, глибокий колір.

Баранець знав, що це — зелений. Ніколи зеленого не бачив, але чомусь знав, це — він. В ньому було щось від моря, і щось від глибокої тіні в погрібі, і щось від дихання їхнього єдиного колодезя — і щось від життя, яке буяло десь, та не тут. Від єдиного променя світла запалювався всередині скельця дивний вогник, радісний и променистий, спалахував іншими кольорами, що їх Баранець теж не бачив, принаймні — такими чистими, як-от тут, в прозорому склі.

Він носив скельце з собою весь день. Тягаючи рибу, носячи воду, збираючи задушливо-солоні водорості, раз-по-раз виймав і дивився, крадькома ловив сонце у скло, і сонце ловилося, дурненьке, як риба в тенета, і губилось там, і грало. Потім знов натягло туману, світла не лишилось, але скельце було в кишені, і Баранець пам'ятав про це.

Надвечір в домі запалили каганчик — на кам'яній брилі, що служила столом, — і Баранець підніс до неї свій скарб, щоб побачити, як заграє в склі вечірнє непевне світло.

Та я вже — давно не я,
і дім мій — уже не дім мій.

Батько Баранця був чоловік високий, сухий, як ті дерева, що їх прибивало течією до берега, не мертві, не живі. Обвітрене до червоного, його худе обличчя було наче вирізьблене з каменю, і то найтвердішого. Він рідко посміхався і ще рідше був задоволений. Роки йшли ні в тих, ні в сих — а родину треба було годувати. От про що говорив він щовечора і думав щоранку. Баранець сумував тоді — бо думав, що й він трошки винен, адже й його годують всі ті риб'ячі косяки, що приходять чи не приходять в їхню тиху затоку. І тому батько завжди заклопотаний, завжди обвітрено-сіруватий, як його латана куртка. Баранець його трохи боявся і трохи хотів позбутися свого страху — він весь час відчував якусь несправедливість у тому, як батько казав про те годування, про той ятер — адже ставили разом, і тягли разом, то чому Баранець — не годувальник? — Мотлох — з дому, — відрубав, коли побачив у руках Баранця його зелене диво. — Ще чого придумав, притяг!

Від гніву і ніби здивування батькове обличчя майже почорніло. Іну порскнула з дому, підібгавши сіру спідницю, наче мала справи. Тільки — лясь — хитнулись туди-сюди ледь живі двері. — В домі голод буде, ані рибинки, ані крихти, а ти все у скельця вдивлятимешся? — спитався батько — так, наче справді завтра голод. Але ж риба була, хай і не щодня. І не скельцем її відганяти, ніби...

Оце Баранець і сказав. Він не зрозумів, чому книжки приносити було можна, і дошки, що «потім згодяться» — можна, але зелене скельце — ні. — Але це зелений! — додав Баранець. — Зеленого — нема, — відповів батько. — Нема в світі зеленого, бовдур. Геть з-перед очей, лаштуй снасть на завтра, і щоб я більше цього не бачив. Дай мені цю штуку, сам викину. — Не дам! — крикнув Баранець. — Воно моє!

— Дозволь же мені піднятись
на поруччя ці високі,
Дозволь же мені піднятись,
хоч раз обійняти оком
оселю де зелен-місяць
тамує дощів потоки.

Уже піднімаються двоє,
і сходи під ними грають,
дорогу сльозами миють,
криваві сліди лишають.
На сонних дахах блищали
вогні ліхтарів срібляних,
терзали криштальні бубни
ножами рожевий ранок.
Баранець читав замість...замість всього. Подумки, бо було темно. Скельце лежало в кишені, і діставати його бодай при комусь — дзуськи. Баранець не з тих був, хто отак просто віддасть.

Вдосвіта встав і вийшов на берег — бо не спалось. Жбурляв камінці і жбурляв, і вони пірнали у воду із плюскотом — і плюскіт тонув у одвічній пісні моря. В замах вкладав Баранець всю злість, все роздратування, яке мав, все. Аж поки не відчув, що на його руки, на запаморочену від безсоння голову лягла чиясь тінь. — Сходи подивись, — сказав батько, жбурляючи камінчик, і той підстрибнув п'ять разів — против баранцевих чотирьох, перш ніж бовкнув у воду. — Сходи подивись, чи є в світі десь зелений, чи нема. Там, за поясом скель, великий світ, але таким, як ми, не дають туди ходу. Не пустять. Може, там і зелений є, може — нема. Але який сенс краяти себе тим, чого ніколи тобі не отримати?

Баранець сів на холодні камінці, йому одразу закололо в сідницю, але він навіть не ворухнувся. Як? То там — хтось є? Якісь загадкові ті, що не дадуть зелених скелець? — Я б волів, щоб їх не було, — сказав батько. Досвітня тінь глибоко залляла йому очниці, і здавалось, що він не має очей, тільки темні провалля. Баранець знов став дивитись на море. — Я б волів, щоб їх не було, — повторив батько. — Тоді б все було простіше. А зараз кожен в юності тікає, мучиться, думає, чи є в світі щось таке, чого він не бачив тут... Нема, омана це. Знайдеш отак зелене скельце — потім всю душу собі виймеш. Певне тільки море, що нас годує, та каміння, що віддає тепло, як нагріється. Розумієш?

Баранець жбурнув камінчик у воду — і, радість! — стрибків виявилось п'ять. Чомусь після цього легше було спитати в батька про страшну таємницю. — То десь там є ще люди як ми? І в них є зелене скло? — Не як ми, — батько сплюнув і сів поряд. — Жадібні, стерво, і злі. І світ у них жадібний, конатимеш — ніхто не поможе. Зате в них справді є...зелене. — Ти бачив їх? — Баранець сунув руку в кишеню — торкнутися зеленого скельця. І пополотнів — в кишені була дірка, скельце було б провалилось і загубилося. Нажаханий, Баранець витяг його, щоб переховати. — Ні. Бач, я чесний з тобою. Твій дід, нехай море його колише, не розказував так докладно — ременем мене навчив та й по всьому. Тоді я втік — і не дійшов. Там усе вироблено так, щоб назовні не вибратись, бо ми маємо тут жити і тут помирати. Якби дійшов, думаю, назад би прогнали. — Чому ж ти хочеш, щоб я сходив? — прошепотів Баранець, якому чомусь стало лячно. — Бо потім тобі полегшає, — відповів батько. — Та й ремінь уже старий. Води візьмеш, сходиш так далеко, як не набридне. І вертайся. Щоб вернутись — скелі помічай хоч кіптявою абощо. І тоді уже спатимеш ночами спокійно.

Баранець не відповів. Весь день вони тягнули рибу з холодної води, снасть ремонтували, тягали діжки — і Баранець заморився, і заснув, і снилося йому зелене марення, яке пригадати він не міг, прокинувшись. Батько мовчав.



Баранець крадькома вийшов з дому, коли уже підступав світанок. Всі ще спали, але і розвиднітись мало от-от. Досвітній холод був жахливим, але Баранець не міг повернутися у вогке тепло сонної хижі, туди, де під низькою стелею, під ганчір'яними ковдрами, спала родина — хто тихо, хто стогнучи уві сні. Море стікало досвітньою парою, мов димною кров'ю.

Баранець рішуче повернувся до нього спиною і заглибився в мішанину сірих скель. Світло прибувало поступово, каламутне, як вода на дні цеберка, коли уже п'єш залишки. Трошки ще — і можна йти, не намацуючи шлях і не ризикуючи впасти, зламати шию. Баранець був узутий в гумові постоли — чорна гума, принесена морем, вервечки та ганчір'я. Не дуже зручна взуванка, та що є.

Кілька разів він відпочивав, напивався каламутної води з пляшки, дивився на небо — і наче нічого не бачив. Ставало спекотніше. Піт стікав між лопатками по спині, стікав з чола, стікав з ліктів. Час від часу ставало просто страшно, бо стежка уривалася чи ставала майже непомітною — а під ногами роззявлювалась прірва, як голодний риб'ячий ротяка. Ніколи ще Баранця не грозитися ковтнути голодні риби.

День котився і котився до вечора. Не чути було моря, вітру не чути.

Один раз здалося Баранцеві, що — все, далі не підеш. Перед ним лежала порожнеча — і на тому її боці були лише такі самі скелі, трохи поцяцьковані плямами жовтого лишайнику. Баранець сів і звісив ноги, і під ногами було стільки порожнього повітря, що йому запаморочилось в голові.

Щоб не впасти, Баранець відхилився назад, шукаючи опору рукам — і намацав щось, що не було каменем. А було — кістяним ґудзиком. Баранець крутив ґудзик перед очима, несвідомо, просто від того, що звідки в порожніх скелях, де за день стрілась лише одна божевільна чайка, візьметься така річ? Потім — зрозумів. То батьків ґудзик був, то тут батько повернув назад бозна скільки років тому. Отут він не зміг. Баранець шукав ознаки того, що прірва, перед якою він опинився — рукотворна. Але знайшов тільки тіні від скель з того боку, лишайник і ще лишайник. Втім, а як би він відрізнив? Хіба поруч із ним хтось колись висікав такезні прірви? Та бодай якісь прірви висікав?

Люблю я пахучу зелень,
зеленого вітру клекіт.
Уже піднялися двоє,
аж раптом гроза далека
внесла шумовиння ніжне -
бентежну скорботу м’яти
й васильків солодку спеку.
— Та де ж вона, де вона, куме,
гірка і зелена діва?
О, скільки вона чекала!
О, скільки вона чекала!
Важким, як пісок, волоссям,
свою самоту звивала!

Він повз на животі по вузькому карнизу, і під ним не було нічогісінько, крім повітря і смерті далеко внизу. Тіло боялося більше, ніж розум, пальці терпли, живіт відчував холод польоту вниз, що так і не відбувся, так, ніби смерть, болісна і жахлива, уже за волосину від Баранця. А Баранець собі повз, часом не відчуваючи ноги чи руки, і піт так стікав з нього, що, він готовий був заприсягтися, на камені лишився довгий мокрий слід, як під пахвою в спеку. Найдовше Баранець застряг за кілька рухів від мети, бо виявилось, що, аби видряпатись на рівне, треба встати, а це було абсолютно неможливо з його закляклим тілом. Баранцеві здавалось, що зараз-то він і впаде від втоми, бо назад доповзти сил не стане, а вперед — незрозуміло, як просуватись, коли не можеш встати навіть на карачки. Деякий час він лежав, вчепившись мертво в сірий камінь, і думав, що йому кінець, і так шкода була, що оця затерпла поза й стане останнім, що буде з ним, Баранцем, і навіть спраглі губи не промочити, бо кожен рух веде до неминучого падіння.

Він так і не міг потім ніколи згадати, як саме зміг все ж таки переповзти, незграбно кинувши своє уже геть не своє тіло на безпечний камінь, та пам'ятав, що потім світло на деякий час згасло, а повернулось уже надвечірнє.

Баранця овівав вітер, прохолодний та ніжний, і спітніле тіло уже охолонуло, хоча болить, як навіжене.

«Якщо я таки дійду, я вб'ю їх», — сказав сам собі Баранець, і, хоча він не міг відчувати нічого насправді сильно, так втомився, так налякався, все ж йому здавалось, що він подужає будь-кого, хто стане між ним та його невідомим, не пустить чи заборонить. Неможливо переповзти прірву — і дати якомусь словесному «ні» повернути тебе назад.

Він дерся вперед, упертий і безтямний, як молоде звірятко. Скелі насувались на нього, наче розчавити хотіли, насувався сірий передвечірній туман, що піднімається з моря і солоно осідає на губах.

Ще два провалля Баранець переліз куди легше, от тільки вода в пляшці закінчувалась, а де той вихід? Де те місце, де людей відправляють назад без зеленого скельця?

«Я волів би, щоб їх не було» — згадувався Баранцеві голос батька. Може, він щось знав? А може, якраз не знав, і нема ніякого іншого світу?

Ці думки лякали — і води лишалося на дні пляшки. Скелі висотували з Баранця воду, перетворювали його на сіль та втому, може, їм вдасться?

І от тоді, коли у розпалі відчаю Баранець, втомлений і безтямний, зробив останні кілька кроків, щоб дійти до найближчого просвіту в кам'яному безладі, щоб сісти на останньому золотавому вечірньому осонні й заплющити очі — він побачив...

Люблю я пахучу зелень.
Зеленого вітру клекіт.
Зелене вітрило в морі,
коня на горі далекій.

Зелень була тут всюди. Зелені дерева — в дитячій книжці вони були чорно-білі — тріпотіли листям, під ногами простелася м'яка зелень, мов ткане ряденце. Все це хотілось їсти, бо навіть на око було воно смачне, навіть погляд насичував. Баранець завмер. Над головою було блакитне небо — дуже блакитне, таке, що його звична блакить, така, як очі Іну, стала в пам'яті сіра. Білі хмаринки пливли кудись геть від скель.

Баранець ввірвався в цей світ приголомшливих кольорів, брудний, спітнілий, весь у подряпинах, і йому було соромно за себе такого. Але він ішов, не ймучи собі віри, по зеленому килиму, пружному під ногами, несправжньому. Потім опустився навколішки, гладив той килим — і нічого йому за це не було. «Чи є тут вода», — думав він, але не міг відірватися від своєї мрії, щоб пошукати. Червоні кульки диких ягід, розсипані по зеленому — від такого не втримаєшся. Вони нагадували ті сушені, що зберігалися у бабусі, що дбайливо заварювались лише для сильно хворих, але ті були сушені, а ці — сповнені життя і соку, і... Тільки от брудні і тремтливі баранцеві пальці так не пасували до всього цього...

І тут лише, коли перша ягода — кисла — обпекла язик, до Баранця дійшло і чомусь вдарило, мов ляпас. Вихід сюди ніхто не охороняв.

@темы: проза

---

Харьковчане и ближайшие соседи! Ну или кого к нам ветром занесет. Если кто-то хочет послушать песни мельничного колеса и сказки темных городских джунглей вживую в исполнении автора, то у вас есть такая возможность. Я, миранда, которую вместе с ее гитарой, песнями и стихами попутный ветер принесет из Штатов, а также лиричная Юля Максимейко, харьковская поэтесса, будем читать стихи (а кое-кто и петь) в Харьковском литературном музее 16 апреля в 18 00.

Приходите!

---

Ледяной горою айсберх

Меня преследуют типажи. Просто вот. И все сплошь юмористические.
Женщина ягодка опять в вырвиглазовом платье,меха-меха, каменья здаровски, с адской телефониной, раззолоченной барабашовским золотом - кем она может быть? Она ведь чья-то ласковая бабушка, например, или чья-то икона вкуса, или чья-то начальница, не исключено, что добрая. И в золоченую телефонину льются ей звонки от внучат, подопечных и секретарши Риммочки в заграничном туалете. Рингтон наверняка Пугачева.

@темы: жисть, не_ржать

---

Жила-была дама бальзаковского возраста

Жила-была дама бальзаковского возраста — в смысле, ей было тридцать лет. То есть все уже слишком поздно.

Так считали мама женщины бальзаковского возраста, ее бывшая свекровь, соседка и главный бухгалтер Катерина Петровна. В тридцать лет пора подумать о душе, тем более что Лермонтов в твоем возрасте уже даже умер. А Мэрилин Монро прославилась. Или наоборот? Память у нашей дамы была старческая, она путала.

«Куда тебе на гимнастику? - стонали ей со всех сторон. - Куда тебе эту кофточку? Какие могут в твоем возрасте быть восточные танцы? Вышла бы ты замуж хотя бы за Ивана Петровича, а то совсем никто не возьмет».

И вот удивительное дело. В паспорте нашей даме было тридцать лет — и в душе ей тоже было тридцать. Но какой была наша героиня, когда не отражалась в их глазах! Она ходила на танцы, встречалась с коллегой, играла в поло, вела кружок художественной лепки и умела выдувать мыльные пузыри невероятных размеров. Недавно дама бальзаковского возраста сняла себе квартиру в районе, равноудаленном от всех родственников, какие только у нее были. Повесила легкие занавески, помыла окна, посадила фиалки на балконе, заварила кофе с пенкой и села в кресло с ногами.

«Жизнь только начинается!» - думала она.

«В ее возрасте она так и останется на всю жизнь одна!» - думали доброхоты.

Летний ветерок ничего не думал. Он раскачивал занавески, позолоченные закатом.

Автор, как всегда, любит лайки - на сайте и в группе

@темы: жила-была

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

АХТУНГ!! ПОЛИТИКА!!

Я не то чтобы очень семейственный человек - живу от всех родных очень далеко, привыкла к этому и все такое. Но, может, именно поэтому я их так и люблю: не надоели. Я вам, наверное, уже как-то рассказывала, что у меня есть отец с оттаким чувством юмора и оттакой саблей житейской мудростью. Так как я болею, помираю, прошу морошки, подарил он мне сказочку. Рассказываю и вам.

Сказочка прапалитегу и кровать

В тот вечер ничто не предвещало, ну вообще. Примерные израильтяне, закинувшись хумусом и фалафелем, наблюдали по телеящику не какое-то там мыло, а выборы. Адское буйство демотиваторов и фотожабочек на эту тему я наблюдала в лентах родственников, поверьте, ничем не хуже, чем у нас, а то и еще азартнее.

Где-то раздавался шорох бюллетеней, надо думать. Или клацанье клавиш - вот я забыла уточнить, что они там используют для подсчета. Да и неважно: вдалеке от избирательного участка об этом можно было только догадываться. Ну а пока то да се, пришло время и спать укладываться. Перед сном поставили на зарядку все возможные интернетные устройства, помогавшие следить за выборами - от электробритвы и электрощетки до планшета. Мой папа политически активен, тролль восьмидесятого левела, а может и тапком кинуть. Вот в кого у меня повышенная прыгучесть. Так что он за всем следил, все устройства посадил и все задвинул под кровать - заряжаться.
В глухой израильской ночи, прохладной, ага, там щас холодрыга, не скажу, сколько выше нуля, а то вы обзавидуетесь, тишину нарушал только похрюкивающий во сне пекинес Кнопка да лениво шевелящая щупальцами гидра сионизма. Она там все время шевелит, никто уже и внимания не обращает. И вдруг в этой самой мирной тиши из-под кровати раздался голос: "Уважаемые сограждане! Я, кандидат Моше Кахалон, обращаюсь к вам..."

Во мраке и, возможно, пыли, а может быть, ему повезло на мытый пол - Моше взывал о помощи - видимо, заблудился под кроватью, и никак не мог найти дорогу в светлое будущее или хоть куда-нибудь.
Пекинес Кнопка, она же Кнопильда, она же Кнопесса уже старенькая, как древний гремлин, поэтому она все продрыхла. Выгонять из-под кровати целого кандидата в депутаты ей вряд ли когда уже придется. Но она об этом не знает, так что ей по сей день вполне хватает кошек.
Наутро в новостях сообщили, что кандидат Моше Кахалон так нервничал, так нервничал, провел всю ночь в предвыборном штабе, смог поспать всего три часа, и дома не ночевал.
- Да уж, мы-то знаем, где он был, - сказал папа и покосился под кровать. А мелкие детали я переврала, потому что так художественней. Вот.

@темы: только хардкор

---

Жила-была единственная наследница

 

Жила-была единственная наследница, надежда и опора большой семьи, обремененной имуществом. От родителей ей должна была достаться квартира в маленьком городке, от тетушки — дача, домик размером со спичечную коробку в крохотном поселке, два куста малины, яблоня и деревянный туалет. Двоюродный дядя завещал ей болоньевый плащ, подзорную трубу и компас с медными накладками — антиквариат. Также было разное другое имущество по мелочи — машина «Запорожец» в гараже на заднем дворе, немножко ржавая, но ведь автомобиль; шуба из зайца; колье прабабушки; радиола «Мелодия» и сервиз на шесть персон.

Единственной наследнице всего этого богатства, конечно, полагалось соответствовать своему положению. Не всякая девочка могла играть с ней в песочнице, потому что не у каждой благополучные родители. Школа была выбрана самая лучшая — разумеется, гимназия, но гимназистки в наше время попадаются знаете какие? Вдруг вотрется в доверие и проигрыватель получит просто так, без труда. А главные неприятности начались, когда единственная наследница подросла, обзавелась ямочками на щеках, длинными ресницами и бюстом третьего размера. Тут-то ею и начали интересоваться разные проходимцы. Все они, разумеется, охотились на наследство, и кандидатура каждого проходимца обсуждалась поэтому на семейном совете.

- Ты пойми, он абсолютно корыстен, - говорил каждый раз глава семейства, лохматя остатки кудрей вокруг внушительной лысины.

- Да, ты бы видела, как он на проигрыватель смотрел! - вздыхала мама, обмахиваясь носовым платком. - А ведь еще и квартира!

Тетушка вообще считала, что единственной наследнице не пристало интересоваться проходимцами. Ведь, чтобы быть достойной своего богатого наследства, она должна неустанно совершенствоваться и учиться. Иначе все промотает. «Прромотает!» - напевно добавляла всякий раз тетя, в прошлом оперная певица районной филармонии.

В проходимцах побывал очкастый библиотекарь Коля, любитель энциклопедий и сонетов Шекспира; милиционер Вадик, живший на соседней площадке и вздыхавший по единственной наследнице с детства; младший научный сотрудник из областного центра Иван Семенович и наконец молодой физрук Сережа, которого прислали в гимназию единственной наследницы, когда она уже заканчивала последний класс. На этом в маленьком городке единственной наследницы непьющие женихи кончились, а пьющих она боялась, потому что запойно пил как раз ее двоюродный дядя, не пожалевший компаса и подзорной трубы.

Единственная наследница училась, день-деньской помогала по хозяйству, а летом окучивала малину на тетушкиной даче и копала грядку, на которой никогда ничего не вырастало. Родственники никогда не бывали ею довольны: они так много были готовы ей завещать, а она даже временами забывала помыть полы и так мало читала. Не скажешь же им, что натыкаться на печальные взоры Коли в библиотеке сплошное мучение.

Страдания закончились неожиданно — единственная наследница умудрилась поступить в довольно престижный университет. Родня была и рада, и взволнована. С одной стороны, девочка будет учиться и далеко пойдет, вернется к кустам малины и колье прабабушки уже с дипломом. С другой же стороны в большом городе столько проходимцев!

В первый же день занятий единственная наследница обнаружила, что сидит рядом с парнем. Он был не слишком красив, носил огромные очки, рассказывал анекдоты и сам над ними смеялся. «Не повезло», - подумала единственная наследница. Она надеялась, что ее сосед будет намного красивее. Хотя бы как киноактер, но баскетболист сошел бы тоже.

Соседа по парте звали Марик. Его родители владели трехкомнатной квартирой в центре, а мама очень боялась проходимок из маленьких городов, которые так и норовят охомутать мальчика и прописаться в его жилье.

Марик и единственная наследница сидели рядом, рисовали в конспекте страшные рожи и мечтали. Она — о проходимце, а он — о проходимке. К третьей паре они наконец решили представиться друг другу, но это - совсем другая история.

Автор, как всегда, любит лайки. На сайте или в группе

@темы: жила-была

---

Анархист Матюкайленко и смерть главгада

В то утро анархист Матюкайленко был очень занят. Разобрал и собрал пулемет, подлатал сапоги и как раз обустраивал деревенский туалет — не слишком близко к Переплюйке. Он вырыл яму, установил крышу и стены, и все, что положено. Когда пацифист Митя добрался до места его трудов, анархист уже вырезал на двери отверстие в форме черепа со скрещенными костями. Это значительно труднее, чем общепринятое сердечко, поэтому анархист изо всех сил трудился, не покладая лобзика и вытирая пот рукавом. Пару досок подходящего размера он уже запорол.
- Слышь, анархист! - задыхаясь от быстрой ходьбы, сразу заорал Митя. - Там ...там...говорят, главгад помер! Совсем как есть подох, попа вызвали и вообще!
- Да бухает он, - отозвался анархист. - На той неделе стрелочник Макар тоже пропал, а вчера нашелся в наливайке под столом.
- Помер, точно говорю! - настаивал пацифист Митя. - Учитель этой, как ее, сольфеджии в райцентре точно мне сказал, что были знаки, а поп...
- Скажи мне лучше, - перебил его анархист Матюкайленко, - ты наган заряжать научился?
- Да я ж пацифист! - фыркнул Митя.
- Хорошо, а картоху посадил? - прищурившись, осведомился Матюкайленко.
- Э.., - сказал Митя. - Э...
- А в подполе убрано? А то вдруг стрелять начнут с того берега!
Пацифист Митя молчал.
-А дверь в сортире у тебя хотя бы — есть? - не дожидаясь ответа, анархист Матюкайленко развернулся и потащил свою свежевыпиленную дверь в сторону недостроенного нужника.
После некоторой паузы озадаченный Митя сказал спине анархиста: «Да что там красть-то?».

@темы: анархист Матюкайленко

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра