Я не буду брехати. Не знаю, чи нас омине,
чи здола, мов заслаблих лелек, на шляху до покою.
Онде смерть у затоці полоще лахміття лляне.
Я уже не боюсь, а тому і біди не накою.
Я колись віднайду свою душу, як камінь, пласкою:
обтікаючи, смерть, як ріка, шліфувала мене.
Та хоча і не страшно уже, не дивись на прання.
Хто там знає, яке надвечір'я тебе здоганя.
Google