Гостя

У ніч скарбів, коли земля і небо

Відкриті, наче скриня прабабусі,

я чую тихі співи, і боюся,

що їм щось треба, щось від мене треба.

Тече вода в гіркі свої осоти,

Несе вінки, несе чужі надії.

І шкода, що я бачити умію,

Хоча дивлюсь на воду тільки потай.

Якби ви знали, теплі й безпечальні,

Розпалені багаттями і млостю,

Яка на всіх уже чекає гостя,

Ночами, та і навіть – не ночами.

І солодко, і страшно в край крила

Вона мене на мить оповила.

---

Сонце розпеченим краєм торкає ніч

Сонце розпеченим краєм торкає ніч

І викресає зорі з його боків..

Всі, кому доля нині прошепче «ні»,

Всі, хто загубить сон у країні снів,

Душі легкі…

Над очеретом лине туман, туман.

Чи у цієї ночі скарбів нема?

Чи попливе, чи надто важка печаль,

Хоч ти її трояндами уквітчай?

Майже уже достиг золотий вогонь,

Літо вночі зірве соковитий плід.

Прийде твоє кохання – впусти його,

Піде від тебе хтось – відпусти його

Йти по землі.

Чи мою долю-долю не хвилі тчуть,

Чи мою тиху пісню цей світ почув?

Річка тече і квіти гойда… Гайда!

Всі я знайду скарби – і усі віддам…

Фото David Mark

---

Песни мельничного колеса на Амазоне

У меня потрясающая новость! Это довольно сложно сделать, но стараниями Миранды из США книга “Песни мельничного колеса” теперь доступна на Amazon.

Эта книга издана довольно давно, но продолжает путешествовать, появляясь тут и там, а мне это очень радостно, потому что теперь есть еще одна возможность скачать “Песни”, где бы вы ни находились.

Заходите на огонек. Вода в мельничном пруду все еще поет…

@темы: новости

---

Всі скарби

Всі скарби достойні того, щоб одного разу знайтись,

Всі травневі багаття достойні того, щоб жарко палати.

Хто про це пам’ятає – могутній. Наприклад, як ти,

Якщо ти не боїшся іти, не чекаєш відплати.

Доплелися закляття, і попіл потроху остиг.

Всі скарби достойні того, щоб одного разу знайтись.

Настає до світання пора, коли сон, мов каміння, важкий.

Не хили голови чи схились на траву, чи як хочеш…

А туман крижаний, а примари шепочуть: «Покинь

Всі надії, всі сни, все своє доцвітання пророче».

Над туманом – туман, а у ньому побляклі зірки.

Настає до світання пора, коли сон, мов каміння, важкий.

Потім – заспане сонце торкнеться дерев і трави.

Оживи.

Фото Unsplash

---

Май

До небес, будто эхо сильное, долетай,

под землей просочись ручьем,

под землей – ничье.

На земле запевает лес, на земле – Бельтайн,

мы сегодня вина не пьем, просто так поем.

Разливается по земле беспечальность рек.

над землей облака плывут,

упади в траву.

Пусть боярышник расцветет, прорастет порей,

пусть настанет зеленый май на всю голову.

Что растаяло на по весне – не вернешь назад.

Это май,

и в него ныряй.

Закрывай глаза…

---

 Наблюдай, как плывет закат, на краю сиди, 
за которым клубятся желтые облака. 
Мы оставили все, форматируем жесткий диск, 
и, конечно, немного нас поскребет тоска. 
Так, наверно, в текущей вселенной заведено: 
потерзаться немного, немного себя погрызть. 
А потом пусть приснится безветреный Тир На Ног, 
где мы яростны, вечно молоды и бодры. 
После — новый наступит день, и потом еще. 
Ты же помнишь? Мы так хотим, обнуляем счет.

http://www.juliabatkilina.net/language/ru/страна-юных/

@темы: стихи

---

Где меня искать, повтор

Короче, я вижу, что это все без толку. Авторепост с сайта не работает по каким-то известным только ЖЖ причинам, сам ЖЖ..ну вы знаете.
Если кто остался из моих друзей и знакомых тут, кому интересно, где я, напоминаю:
Я на дриме
Мой веб-сайт: http://www.juliabatkilina.net
На случай, если эта дохлая лошадь все, у меня есть все дорогие сердцу архивы на дриме. Здесь реанимировать, наверное, уже не буду пытаться. Приходите, есличе.

---

***

Навчання своє завжди починав здаля.

Велів, щоб тривогу кожну чи забаганку

Топили у жовтих хвилях старого Гангу,

Мов царське, але небажане немовля.

Велів, щоб зрікались обрисів і облич,

Молились на порожнечу, на біле світло.

О, як там співало, ах, як умирало й квітло,

Мішало парфумів пахощі і смоли.

І часом вривались у тихі, суворі сни

Веселі і злі боги, золоті слони.

Фото Pete Linforth

---

Просто так

Ведись-не ведись на мотлох її принад,

проси-не проси зізнань, а чи то казок,

та все, що насправді важить – лише війна

весни із останнім снігом за цей газон.

Велике вікно, перехожі і голуби,

биття твого серця, садна і пухирі,

і навіть що ти не дуже її любив –

не важить і важить у цій дурнуватій грі.

Чи душі судомить так чи лише тіла,

чи час надійшов такий, чи іще не час,

куди там вона прийшла, а чи не прийшла,

чи ти не почав палити чи вже почав..

Це тільки війна зі снігом, лише трава,

це те, що завжди трапляється з усіма,

це кожен хоч раз на світі та відчував,

це кожен хоч раз на світі – та поламав.

Весна забирає місто і всі міста.

І кожен від сонця щулиться – просто так.

Фото Unsplash

---

Жіночність

Щостоліття їх світ розлітався шматками скла.

Хоч спочатку блискучі скалки здавались бризками.

Ті, що хотіли бути поетесами чи танцюристками,

Мовчки ставали до сірих досвітніх лав.

Всі їх лав-сторі, усі їх гіркі освідчення,

Усі їхні сукні білі, пахкі, мереживні,

Всі їх листи, не отримані й не збережені,

Все їх вело до ув’язнення і увічнення.

Що їм із того безсмертя, мій любий боже?

Що їм із тих присвят, нагород і почестей,

Якщо їх забрали дочасно війна і пошесті,

А їхні слова рознесені перехожими?

Не покаране зло затиха до нового вибрику.

Щостоліття сліди війни розмиває зливами.

Онучкам лишається бути впертими і сміливими

І старовинні фото – в кращому випадку.

Фото Catkin

---

Ми росли без мереж

Ми росли без мереж. Притулялись до скла носами,

Поки сніг за вікном не зливався у білу сутінь.

Тільки літній світанок, налитий у вікна, жеврів.

Так викохували героїв і людожерів.

Ті і інші хворіли, у школі були відсутні,

Час від часу це навіть діти були ті самі.

Весняний ошалілий вітер тріпав каштани,

Весняні ошалілі пари шукали миті,

І ніхто нам іще траєкторії не накреслив.

Та у світі, якщо не бокс, панував армрестлінг,

І ті самі були уславлені і убиті.

Я смішила богів, плануючи, ким я стану.

І тепер, мій коханий світе, солодкий світе,

Ті шибки, до яких тулилися ми, розбито,

Ті дороги, якими снили ми, розвезло.

Ми герої, і людожери, і біле тло…

Фото MysticArtDesign

---

#плетиво_життя

До вашої уваги – ще одне цікаве плетиво, написане в співавторстві з Юрою Сидоряком, поетом і майстром ножа в будь-якому сенсі, який ви тільки можете уявити.

Юлія Баткіліна:

Під кригою сліди колишніх вогнищ,

Сліди племен, що згадки не лишили.

Під снігом місто. І кому подзвониш

У двері чи у душу – нефальшиво…

Іди один, не стукай до сусідів.

Нехай іще посплять, не їхня черга.

Усі, із ким до ранку пересидів,

Лишаються забуті і вичерпні.

Так стане. Відблиск давньго вогню

Уже від вітру не обороню…

Юра Сидоряк:

Іди один. Роз’ятрена безодня

Від погляду твого відводить очі;

Хай сутінки, алертні і голодні,

Зсивілі щоки холодом лоскочуть.

Хай ті, що залишились, – відпочинуть,

Наснять собі прості важливі речі.

Цей ритм буття – прощань твоїх лічильник,

Тому тобі не личить бути гречним.

Так є – і це усе, що в тебе є.

Бо інше апріорі нічиє.

Юлія Баткіліна:

А це завжди лишається з тобою,

Ніщо і всесвіт, оберіг і згуба.

Тонка межа між спокоєм і болем,

Питання, що завжди стояло руба.

Чи ти – це ти, а чи стара монета,

Розмінна і розтерта між каміння.

Усе забувши, це згадай одне ти.

На кризі тане крапелька кармінна.

Життя і смерть беруться за мечі.

Це теж незмінно. Споконвічний чин.

Юра Сидоряк:

Чи ти. Чи може інший відповість

На всі питання що тобі печуть.

Нам небеса не відкривають віз

І кров небес стікає по мечу.

Такі прості засади у зими –

Візьми своє, чужого не займай:

Це світло, що розвіється за мить,

Цей шлях, що твої ноги обійма.

І на своїй, на нічиїй землі

Залиш сліди, нехай вкриває лід.

Юлія Баткіліна:

Кристалізує плутані слова,

Кристалізує воду і вино.

Зимова крига вступить у права

І стане все одно, усе одно…

Але за снігом крадеться весна

Навшпиньки, мов розхристане дівча,

Щоб знову називати імена,

Щоб світ ізнову пісню розпочав.

Двобій між небом сонця і пітьми –

І кров небес, і краплі крові – ми…

Фото Наді Каламеєць.

---

#плетиво_пошуку_сонця

Юлія Баткіліна:

Зима іде котячою ходою,

Блакитноока, сильна, біла, хижа.

І ти неначе сам, ніхто не вижив,

Нема для кого поспішати з дому.

Здається, світ великий і ворожий,

І ти один, і вітер за шибками.

І всіх поперетворено на камінь.

Іде зима, співає і ворожить.

Дзвенить світами крига, крига, крига…

І так допоки трохи не оклигав…

 

Марія Микицей:

І так допоки трохи не оклигав

Як не оглухнеш від замерзлих звуків

Що навіть товсті шиби не рятують

Що невідомо чи колись ще стануть

Стіною водоспаду поміж скель

І брамою з мечів непереможних

Яку відчинить тільки слово

принесене на крилах птаха

Останнього з-поміж птахів

Перед світанком

Юлія Баткіліна:

Перед світанком

світ стає, мов плівка,

прозора і тонка, легка, зникома…

Отут, де крапка, мала б бути кома,

За кригою – води тоненька цівка.

Розсипана отрута порошком, а

перед світанком сіре все і сніжне,

ніхто різниці вже не помічає –

то чашка смерті чи горнятко чаю?

Ми місто залишаємо на тижні

або на миті довгі і печальні?

Перед світанком мариться весною,

і передсмак її тонкий, солоний,

а ми вже підставляємо долоні,

і ясно все з тобою і зі мною.

Марія Микицей:

і ясно все з тобою і зі мною

чи лиш здається нам?

а звідки знати хто нам скаже

що все найгірше вже давно позаду

і темні стіни тільки тіні

залишать в наших спогадах

що сніг за нами замете сліди і

неможливість повернення?

І наші голоси – такі тремкі такі щасливі

Нарешті зацвітуть? І крига скресне

І ріки вийдуть з берегів і сонце знову стане

Жовтим і теплим

Юлія Баткіліна:

Жовтим і теплим стану я,

Жовтим і теплим,

Я – каченя, народжене в час припливу,

Я – чаєня в гнізді у пісках солоних.

Скоро відтане землі життєдайне лоно,

Біла гора відпустить зелену гриву,

Жовтим і теплим стану я, жовтим і теплим.

Скаженим темпом

довгим відлунням в пагорбах стане танець,

теплими квітами стане мій перший виліт.

Світ обертає наше живе горіння,

Світ обертає всяке живе створіння,

море живе прокидається, чайки квилять.

Довгим відлунням в пагорбах стане танець.

І сніг розтане.

Марія Микицей:

Навіть якщо

Це тільки сон на горі холодній

Всіма вітрами скаженими наскрізь прошитий

Як ниткою білою

що сріблом у витті вовчому міниться

памороззю химерною на руків*ї меча між скель застиглого

лабіринтом без входу і виходу і вічної молодості

відлунням яке ніколи тобі у очі не зазирає

губами пошерхлими прошепочи

пальцями замерзлими намалюй

у холодному повітрі моє ім* я.

і ти побачиш

що трапиться

Юлія Баткіліна:

Ти побачиш, що трапиться.

Вперше, і вдруге, втретє –

так вимовляють свідчення і закляття.

Так дітлахи ховаються в очереті,

кожен – володар снів, від страху закляклий.

Так відчиняють іржаву браму назустріч пану,

так із скрипучих піхов клинок виходить…

Леле мій, брате мій, друже, не все пропало,

досі весна і сонце встають на сході.

Досі тримають слово, хто звик тримати,

хижі клинки сталеві і автомати.

Марія Микицей:

І навіть ночі найдовшої буде замало

Щоб оспівати їх мужність і їх звитягу

Біля вогнів жертовних до самого неба

До зірок прекрасних на їхню честь названих

І голоси жіночі пахучі як коси в любистку викупані

Легенди про них складатимуть

Перучи сорочки вишивані у стрімких потоках холодних

Юлія Баткіліна:

Перучи сорочки вишивані, співали камінню, мосту і лататтю,

В сорочках вишиваних виходили на береги до багаття.

А на вишивці – сонця квіткові, казкові птахи.

Хто торкнеться лихий?

Вирушаючи в путь, напинали знамена і білі вітрила,

Бо печаль гостювала у нас, але нас не скорила.

Всі колись залишаємо світ, наче сонце вночі,

як іде на спочин.

Наші стиглі життя у саду, золотаві, бокаті.

Наші стиглі життя у саду, садівник у дорозі.

Виглядайте коханих зі шляху, стрічайте на розі,

виглядайте усіх, хто пішов у піснях і тривозі,

і вітайте у хаті.

---

Ацтеки

Що робити зі снігом, із тугою злою, зимовою?

На світанку холодному, де крижане – обпікає…

Уві сні говорю я до неба ацтекською мовою,

А воно моє серце бере крижаними руками.

Ці гортанні пісні посічуть мою душу знекровлену,

Щоб пили її боги з чужинськими злими найменнями,

Чорнокосі, самотні, із білими-білими скронями,

У подертому одязі, із золотими знаменами.

Я тоді прокидаюсь навзнак – наче знята з жертовника.

Тих, кого той кошмар пожалів – залишив непритомними.

І в порожніх судинах – слова.

Я жива, не жива…

Хто почув мене? Хто мене…

---

Вони

Йшла непевно, тремтіла, мов ранок,

Хворий підліток, пташка-підранок…

Увійшов він за нею – такою –

Із вітальні до передпокою.

Виклав пляшку і витягнув корок

І дивився на неї, як ворог,

На подушку диванну строкату

І як тіні затоплюють хату.

Люди йшли під балконом, і кожний

Був утомлений, злий і тривожний.

«З тим флейтистом лишили ми Гаммельн –

І зустрілися знов – ворогами.

Мій коханий, лихий, осоружний,

Мій заклятий і проклятий друже».

І пили, і лишались тверезі.

Під балконом тремтіли берези.

А весна забарилась на сході,

А чужі піднімались по сходах.

Вічні діти померлого краю,

Що вас вічно зсередини крає?

Ви лишаєте дім, наче табір,

Тільки дим до небес відлітає.

---

Безсоння

Полаялись сусіди. Ліхтарі

Згасають під вікном його обійстя.

Тоді він прошепоче їй: «Не бійся!»,

Щоб не здаватись хижій цій порі.

Всі мови бідні, мляві і старі.

Тому він каже, як уже уміє,

І що іще нікому не казав.

В нічній пустелі крижана гюрза,

Так спогади чатують, наче змії,

І кожен повертається назад,

І кожен з рук змією вислиза.

Вона не прокидається, і це

Стає йому за прихисток і спокій.

У річці сну, холодній і глибокій

Вмиває він розпечене лице.

Їх час не оминає, мов ріка.

Він їх спіткав, він нас усіх спіткав.

Фото Jan W.

---

Наречена

Вона відчиняє двері, бо вже пора.

У темряві стіл, і на ньому – дванадцять страв,

І в дім її вітер входить, неначе гість,

Несе свої співи, звістки, дороги, злість.

Він перший у неї, він серце у неї вкрав.

А другий її – туман у сирім яру,

І пальці холодні за лікоть її беруть.

«Сідай, наречена мила, готуй чарки».

Міцні його руки, погляд його важкий,

І сокіл примарний з ним, і в затоці – струг.

А третій на цю вечерю уже не встиг.

З якихось причин поважних, але простих.

Морочив туман, а вітер його штовхав.

Не встигне сьогодні випити з келиха,

Вже інший би зовсім здався, та він – не з тих.

Співає вона, ворожить вона, пряде,

І сонце смішне народжується, руде…

Фото Надія Каламєєць

---

Анархист Матюкайленко и Новый год

– Дорогие друзья, – сказал гетьман Очевидько, – в наступающем году реки так же точно будут течь к морям, как и в прошлом. Земля будет вращаться вокруг солнца, но некоторые продолжат это отрицать. Это значит, что все будет, как мы привыкли, и вообще опасаться нечего. Ура! С Новым годом! Вы празднуйте, а я поехал, мне еще надо три села поздравлять и один полустанок за Гыкавкой.

Он тяжело слез с некрашеной табуретки, погрузил в тачанку поломанную раму от телевизора и другое барахло, взгромоздился сам и помахал слушателям. Отец Павел задумчиво заиграл на губной гармошке что-то среднее между «Джингл беллс» и «Ти ж мене підманула».

На сосне задумчиво позвякивали стеклянные шары – красный с надписью «воля или смерть» и желтый, на котором был нарисован кривоватый топор. Еще на пушистых ветках шуршали бумажные цепи из газеты главгада Бориса «Правда гадом буду», болтались конфеты, некоторые – надкушенные, и печально висела кукла-вуду душегуба Харитона, щедро утыканная швейными булавками.

За лесом и рекой Переплюйкой тяжело ухнуло, и тачанка гетьмана Очевидько рванула с места, аж едва не взлетела.

– Новый год, положим, только завтра, – сказал рептилоид, наливая всем по первой. – Но не хотелось уподобляться. Я же не гетьман.

– Твоя мама тебе говорила, что ты зануда? – спросил анархист, в ответ на что рептилоид поправил очки на чешуйчатом носу и тихо прошипел «сссс».

Отец Павел перекрестил его и посмотрел долгим изучающим взглядом. Рептилоид снова не задымился, и отец Павел накатил еще.

Где-то в холмах главгад Борис орал в сложенные рупором ладони: «Сдавайся, анархист, сдавайся!». И эхо многократно отражало «ся-ся-ся!».

Где-то рядом орали спутники главгадовы страшным акцентом и бухими голосами: «Я твой дом труба шатал!». «Тал-тал-тал!» – отвечало эхо. Ненадолго послышалась беспорядочная пальба из всего, дикий грохот – и настала звенящая тишь, только в подступающем зимнем тумане звенела, где-то далеко катясь, отвалившаяся железяка. Возможно, стратегически важная.

– Вот люди уже встретили, – сказал анархист. – А мы не спешим. Спешить вредно. За это и выпьем.

@темы: анархист Матюкайленко

---

Тому, хто не спав

Засинай у той день, коли немає дня.

Засинай, бо завтра хтозна, а день важкий.

Засинай, бо світ жорстокий не все відняв,

Засинай, бо світ добріший до всіх таких.

Світ у сніг пірна.

Засинай –

Най.

Ти нічого не забудеш – ніхто і не…

Ти нічого не пробачиш – і завтра теж.

Засинай, бо це не скоро іще мине,

Та у снах каміння трошечки золоте.

Ніч не має дна.

засинай –

Най.

Залишай мені, що важить, як гори всі,

Ненадовго, до світанку, і поки так.

Залишай мене на чатах, бо місяць сів,

Закотився, у кишеню, немов п’ятак.

Наче тут – стіна.

Засинай –

Най.

---

Презентация в Харькове: Росомахи

Наконец могу с радостью объявить о презентации книги “Клан Росомахи” в Харькове.

Это будет веселое мероприятие с участием всего литературного объединения Networchi и множеством забавных сюрпризов. И, конечно, я буду читать.

Итак:

Время – 17 декабря, 19:00

Место – Паб Pintagon, ул. Данилевского, 26.

Если вы не в Харькове, книгу можно заказать вот здесь.

@темы: новости